LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Та й чо’с, пішов, та й прийшов ше гірше… по жебраків. А шо каже, чого. А-ай, каже. Він завів мене межи якіс кури, та й мені оден віскочив на голову, дзьобає, другий – то, каже… А я не хотів, каже. А він каже: «Вібірай якого хоч». А я, каже, дóвлю сі, дóвлю сі, якес взєв у руки, та й не хотів – кинув. А він, каже, як лýпнув двéрми, та й я вже, каже, бояв сі, та й не брав, та й пішов без нічого. Та й так і бідно здох».[710]

      – «За цего домовика кажут багато, шо є. Але чи правда, за це я не знаю. Казали – домовик. Казали, шо є погане і є добре, кажут, шо є двоякі. Ну, кажут, шо ше нечиста сила якась є. Казали в нас, шо чоловік їздив… мав штири дівчині. Ну а колись бідній дівчині віддати сі – то булá штука. Та й він мав штири дівчині, і казали, шо їздив дес у гори, в Чорну горý чи дес тамечка їздив. Штирі їх… чи три… Три хлóпи їздило. То кажут, шо два собі привезли. Один – на будову, ’би будувати сі міг, а другий – аби дівчєта повіддавати. А третий як пішов… Казали, шо давали їму – на хрест аби плюнув, чи відрік сі, чи шо, а він сказав, шо не буде. То каже, шо він ледве відти вірвав сі. Каже, шо дерли сі по нім… шо там дерло сі? Але вони нікому се таке й не розказували. Але таке казали, шо се в нас у селі бýло таке. Чи бýло таке, чи не бýло? Ну, правда, той будував сі а будував сі. Поклав хати – ай, шось недобре. Трýтив, шось перекладав… Сміяли сі, казали, шо, видко, він дес сидів там у куті, бо перекладав. То той кут трухлєє, то той кут трухлєє. Каже, видко, там недобре їму сидіти. Оцей чоловік, шо казали, шо він має, то він цілий рік шос перекладав і перекладав, все не так бýло».[711]

      Набути «допоміжника» можна було й, так би мовити, «за взаємною згодою сторін»: «Ше мені росказував їден, Дриґало старий, в нас називали, шо їхав конем десь возив якісь дрива продавати. Та й їде [з]відти – сидит хлопчик на дорозі. «Діду, чи вуйку, підвезіт». Та конина якась така худенька, лізе тако… «Та видиш, шо кінь ледве йде?» – «Та підвезіт…» – «Ну сідай», – каже. Той бахурець лише – цоп! – на фірі… Той думав іще вісадити дітвака, такий маленький дітвачок. Той ше не сказав «сідай», як той лише – цоп! – та’, як кіт, вже на фірі. О, кінь вже бігом пішов, а то ледви той віз кігнув. Приїхав сюда, прийшов, та й поки сюда-туда, то лише шлею́ скєг з конє. Поки той загнав конє – упріж уся, всьо повніскю на клéнках стоєт, там, де в[о]но мало стояти. Всьо позаносóв. Ну і так він жив в него, поки той дідо жив. А дідо помер, та й він забравсі. Жив, дідові помагав. Кінь не годен – він попхав. А він годен потігнути».[712]

      У розповіді з Буського району господар набув «помічника» після наруги над святим причастям (тут бачимо натяк на ототожнення годованця з чортом): «Казали, що мали панкá. Був там на хуторі старий, він з тим злим мав якусь зв’язь. То казали, шо він взєв причастиє і пішов до ліса, положив те причастиє в дереві в дупло і в него стріляв. І він відтоди з тими злими… Каже – як свиснув, то на подвір’я вся дичина прилетіла їму, і він вистрелив – шо хтів то забив…»[713]

      Чи не найчастотнішим способом набуття домашнього чорта в уявленнях українців було його викохування зі знóска – маленького, останнього (чи першого)

Скачать книгу