LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ти знову не замкнула двері! – вигукнула одна з жіночок-квочок. – Якого біса збирали гроші на замок?

      – Я закливала… – ображено відповіла дівчинка.

      – «Закливала» вона! А це що таке? Ходить, хто хоче!

      Таня обернулась. На неї дивились розгублені дитячі очі й жіночки-квочки.

      На третьому поверсі вона побачила ті ж самі двері. Натиснула на дзвінок. За дверима зачовгали чиїсь ноги. Романова мама? Чи та, що вилаялась по телефону? Таня поправила пасмо волосся і застигла в очікуванні.

      Але це була не мама, а жіночка років сорока зі скуйовдженим волоссям і зім’ятим обличчям. Із квартири несло самогонною брагою.

      Жінка подивилась на Таню мутними очима й розтулила губи:

      – Шо хоч?

      – Доброго дня, я Романа шукаю.

      – Шукай! – сказала жінка і спробувала зачинити двері, але Таня встигла їх притримати ногою.

      – Я викличу поліцію! – прохрипіла жінка, кліпаючи вилупленими очима.

      – А може, це мені викликати? Чим тут смердить? Самогоном?

      Жінка відпустила двері й прилипла до одвірка.

      – Нашо він тобі, той алкаш нещасний? – спитала вона. – Та і не живе він тут. – Вона відчинила двері навстіж. – Іди, шукай собі. Тут навіть трусів його нема.

      Таня перейшла через поріг і зупинилась: те, що вона побачила, було якимось неправильним. Неправильним був коридор із витертими шпалерами, світильник із побитим плафоном, брудна підлога. Якими б не були щелепи міста, вони б не змогли так розтрощити Романа.

      Її Романа.

* * *

      …Це сталося на автобусній зупинці. Таня одразу його побачила, високого і стрункого. Він дивився на неї та усміхався – так відверто і щиро усміхались лише її дідусь і бабуся, але вони давно померли.

      В автобусі він підійшов до неї і нахилився:

      – Привіт, мене звати Романом.

      – Таня, – прошепотіла вона й опустила голову. Її обличчя зашарілось рясним рум’янцем, їй стало ніяково, що її улюбленого кота теж звати Романом. Він був уже старенький, але на мишей іще полював.

      – Ти місцева? – запитав він.

      – Так.

      – І я.

      – Я тебе ніколи не бачила.

      – Мої батьки звідси, але ми довго жили у Львові, нещодавно повернулись. Мій батько буде працювати на лікеро-горілчаному комбінаті, він уже колись там працював.

      Обличчя перестало пашіти, і Таня боязко глянула на Романа:

      – До нас у школу приходили і пропонували роботу на комбінаті.

      – Не раджу.

      – Та я і не хочу, я буду поступати в університет.

      – В який?

      – В Шевченка. На журналістику.

      – Класно! А я зі Львова перевівся в київський юридичний, щоб бути ближче до батьків. Я вже майже на п’ятому курсі. У мене зараз сесія, післязавтра – другий екзамен.

      Ось Тетянина зупинка, треба виходити, а немає сил. Їй так затишно і спокійно поряд із хлопцем, він хороший, тому що погані люди так не усміхаються.

      – Я

Скачать книгу