LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й письменником станете».

      Незважаючи на поганий зір, учні називали її «сокіл» і жартували, що вона на потилиці має ще одне око. Стоячи спиною до класу, вона могла зробити зауваження і завжди слушно. «Сашко, будь ласка, прокидайтеся», – вона повільно повертає голову і дивиться на Сашка Корсуна, веселого забіяку. Всі теж на нього дивляться. Його сонне обличчя червоніє, він усміхається: «Я не сплю, я мрію». І весь клас заливається реготом. «І про що ви мрієте, Сашко?» «Замовкніть, дурбецели! – обурюється Сашко і надалі серйозно продовжує: – Оксано Прокопівно, я мрію вчителювати, як ви». Всі істерично регочуть, окрім Оксани Прокопівни. Зрештою, трієчник Сашко поступає на філологічний факультет і захищає кандидатську – про це колись Тані розповіла Богдана.

      – Ось, бачите, я знала. – Оксана Прокопівна пішла на кухню. – Я знала, що ви станете журналісткою. А де ви працюєте?

      Таня простягнула візитку.

      – Ладна? – здивувалась вчителька. – Це псевдо?

      – Ні, це моє прізвище. Я змінила.

      – Ладна. Вам пасує. О, так то ви працюєте у відомому журналі. «Перша столиця»! Я читаю ваш журнал. Гарне місто Харків. Інтелігентне. Я вами пишаюсь.

      Брязкаючи тарілками, Оксана Прокопівна щебетала і літала по кухні. Кухня була та сама, акуратна, чиста, лише нові металопластикові вікна і нові гардини. А ще на підвіконні стояла маленька ікона. Скільки вечорів тут бувала Таня, смакуючи пироги й історії улюбленої вчительки!

      Спогади перервав дзвінок у двері.

      – Цікаво, хто це там? – Оксана Прокопівна простягнула Тані штопор. – Тримайте, а я піду відчиню.

      Клацнув замок.

      – Галино?

      – Доброго вечора, Оксано Прокопівно. Йшла повз дім, побачила біля вашого під’їзду Тетянине авто. Вона тут?

      – Доброго вечора. Так, тут. Проходьте, будемо вечеряти.

      – Я на хвилинку.

      «На хвилинку, а до кухні пройшла», – подумала Таня.

      Вигляд у Шохи був упевнений і рішучий, наче вона з хвилини на хвилину кинеться на амбразуру. Вона сіла на табуретку і втупилась у Таню. Таня поклала штопор на стіл і огорнула серветкою шийку пляшки.

      – Беріть, що ваша душа бажає. – Оксана Прокопівна показала рукою на стіл.

      – Дякую, але моя душа бажає з’ясувати певні питання, – процідила Шоха, не відводячи від Тані очей.

      – Слухаю вас уважно. – Оксана Прокопівна нахилила голову до плеча.

      – Це стосується мене та її. – Галя тицьнула пальцем в Таню.

      «Навіщо потрібні друзі? – подумала Таня, дивлячись на великий рот Шохи. – І хто такі друзі? Це друге “я”. “Ти мені ближча, ніж сестра”, “навіть, якщо ти когось уб’єш, я буду тебе захищати”, ля-ля-ля…».

      Це була лише дещиця того, що колись вилітало з рота Шохи.

      – А чого це ми не п’ємо? – запитала Шоха. – Оксано Прокопівно, а що, горілки нема?

      – Горілки нема.

      – Ну нічо. – Галина схопила «Кіндзмараулі» і налила в келихи. – За зустріч!

      Вона випила залпом. Таня навіть не ворухнулась.

      – Бридишся

Скачать книгу