LITMIR.BIZ

Скачать книгу

як Чорна Борода[71] – міг закопати там величезний скарб. «Досі ніхто не знайшов його, Гейві, – мовив він тоді (дідусь завжди називав мене саме Гейві), – та тобі може пощастити. Цілий статок у золотих дублонах[72] і ювелірних прикрасах». Гадаю, ви здогадуєтеся, що я зробив далі.

      – Певно, ви таки пішли туди, залишивши дідуся розважатися з покоївкою.

      Суддя кивнув і усміхнувся:

      – Я взяв старе дерев’яне каное, пришвартоване до пірса. Веслував, наче вогню вхопивши, – аж вітер у вухах свистів. Менш ніж за п’ять хвилин дістався туди. Сьогодні дорога забирає втричі більше часу, і то, це ще як вода спокійна. Весь острів – суцільні скелі, вкриті чагарниками з боку материка. Та на березі, що виходить до Мексиканської Затоки, є хороша піщана дюна. Вона ніколи не зникає. Я там буваю з вісім десятків років, але за цей час вона нітрохи не змінилася. Принаймні, візуально.

      – Гадаю, ви так і не знайшли скарб?

      – У певному сенсі знайшов, от тільки не прикраси і не золото. На піску тієї дюни було ім’я. Здавалося, хтось вивів його паличкою, от тільки жодної палиці я там не бачив. Літери глибоко врізалися в пісок, і сонце, відкидаючи тіні, надавало їм особливої об’ємності. Здавалося, ніби вони зависли над дюною.

      – Що то було за ім’я, пане Суддя?

      – Гадаю, вам варто побачити, як це було написано, тоді зрозумієте.

      Суддя бере аркуш паперу з верхньої шухляди письмового столу, щось охайно на ньому пише, а тоді повертає папірець до Вейленда, щоб той міг прочитати: РОБІ ЛЯДУШ.

      – Гаразд… – насторожено промовив Вейленд.

      – Іншого дня я точно пішов би шукати піратські скарби з тим хлопчиком – він був моїм найкращим другом, а ви знаєте, як хлопці ставляться до найкращих друзів.

      – Нерозлучні, – сказав Вейленд, посміхаючись. Певно, пригадав свого найкращого друга давноминулих днів.

      – Нерозлийвода, – погодився суддя. – Але того літа вони з батьками поїхали провідати маминих родичів чи то у Вірджинію, чи то в Меріленд… Коротше, кудись на північ. Тож я лишився сам-один. Та слухайте уважно, адвокате. Справжнє ім’я хлопчика – Роберт Лядусет.

      І знову Вейленд каже:

      – Гаразд…

      Суддя подумав, що ця примовка адвоката може з часом почати дуже дратувати, але оскільки старий усе одно не матиме нагоди переконатися в цьому, він просто повів далі:

      – Він був моїм найкращим другом, а я – його. Але ж ми також товаришували з цілою ватагою хлопців, і всі називали його Робі Лядуш. Розумієте?

      – Здається, так, – відповів Вейленд, але суддя бачив, що насправді адвокат геть нічого не розумів. Факти просто не піддавалися усвідомленню. У Бічера було значно більше часу, щоб обдумати це все довгими безсонними ночами.

      – Згадайте: мені було десять. І якби хтось попросив мене написати прізвисько друга, я б це зробив саме так, – суддя торкнувся напису «РОБІ ЛЯДУШ». І майже сам до себе мовив: – Тобто якась частина чарів ішла

Скачать книгу