Шоколад - Джоан Гаррис

Скачать книгу

повік. – Вершки, кориця, напевно, і… що ще? «Тіа Марія»?

      – Майже вгадали.

      – Заборонений плід завжди солодкий, – сказала Арманда, із задоволенням витираючи з вуст піну. – Але це… – Вона знову з жадібністю ковтнула з келиха. – Нічого смачнішого не куштувала, навіть у дитинстві. Побитися об заклад готова, тут тисяч десять калорій, а то й більше.

      – Чому ви думаєте, що вам це зашкодить? – спитала я. Маленька й кругла, як куріпка, вона, на відміну від своєї дочки, не справляла враження жінки, що страждає від недосконалості своєї фігури.

      – О, це лікарі так думають, – недбало відважила Арманда. – Знаєш, які вони. Усе готові заборонити. – Вона знову потягла через соломинку шоколад. – Ох, як смачно. Здорово! Каро вже протягом багатьох років намагається запроторити мене в який-небудь притулок. Не подобається їй, що я мешкаю по сусідству. Не любить згадувати про своє походження. – Вона смачно гмикнула. – Каже, я хвора. Не здатна подбати про себе. Надсилає до мене свого огидного лікаря, і той починає мені прописувати: це можна, те не можна. Можна подумати, вони хочуть, щоб я жила вічно.

      Я посміхнулася.

      – Я переконана, що Кароліна дуже любить вас.

      Арманда кинула на мене глузливий погляд.

      – Просто-таки переконана? – Ще один вульгарний смішок. – Не розповідай мені казки, дівчинко. Ти чудово знаєш, що моя дочка любить тільки себе. Я ж не дурна, усе розумію. – Її блискучі очі пильно вдивляються в мене. – Я за хлопчиком скучаю.

      – За хлопчиком?

      – Його звати Люк. Це мій онук. У квітні йому буде чотирнадцять. Ти, напевно, бачила його на площі.

      Мені ледве пригадався безбарвний хлопчик у відпрасованих фланелевих штанях і твідовій куртці. У нього неприродно пряма постава й холодні сіро-зелені очі в обрамленні довгих вій. Я кивнула.

      – Я заповіла йому все, що маю, – каже Арманда. – Півмільйона франків. Він їх одержить, коли йому виповниться вісімнадцять років; доти гроші будуть перебувати в довірчій власності. – Вона знизала плечима й додала уривчасто: – Ми з ним не бачимося. Каро не дозволяє.

      Тепер я згадала, що бачила їх разом: вони йшли до церкви, хлопчик підтримував матір під руку. Він єдиний з усіх дітей у Ланскне ніколи не купує шоколад в «Мигдалі», хоча, мені здається, я кілька разів помічала, що він дивився на мою вітрину.

      – Останнього разу він відвідав мене, коли йому було десять років. – Голос в Арманди незвично бляклий. – По його мірках, років сто тому. – Вона допила шоколад і зі стуком поставила келих на прилавок. – Наскільки я пам’ятаю, це був день його народження. Я подарувала йому томик віршів Рембо. Він поводився зі мною дуже… чемно. – У її тоні чутно гіркоту. – Звичайно, з тих пір я зустрічала його кілька разів на вулиці. Та я не скаржуся.

      – А чому ви самі до них не зайдете? – із цікавістю запитала я. – Пішли б з ним погуляли, поговорили, пізнали його краще.

      Арманда похитала головою.

      – Ми з Каро не спілкуємося. – У її голосі зненацька почулися буркотливі нотки. Без посмішки, що так молодила її, вона раптом здалася

Скачать книгу