LITMIR.BIZ

Скачать книгу

якийсь булькаючий звук. Я знову глянув на дорогу і подумав, що ось, так воно і є: вона боротиметься, а я буду змушений або зробити їй боляче, або тікати. Я був готовий і до втечі. Але раптом вона обм’якла, і я вже тримав її не для того, щоб вона не втекла, а щоб вона не впала. Я наполовину заштовхав її до фургона, тоді розчахнув двері, затяг її за собою, а потім тихо зачинив двері. Я перекотив її і поклав на ліжко. Вона була моя, я раптом дуже розхвилювався, зрозумівши, що це зробив. Спочатку я заткнув їй рота, а тоді прив’язав її до ліжка, без поспіху, без паніки, саме так, як планував. Тоді я переліз на водійське крісло. Це все тривало хвилину. Я поїхав дорогою – не надто швидко, а спокійно й повільно – і завернув у відоме мені місце в парку Гемпстед-Гіт. Там я знову перебрався назад, прив’язав її як слід, шарфами тощо, щоб їй не було боляче, щоб вона не могла кричати чи кидатися в різні боки і таке інше. Вона ще була непритомна, але дихала, я чув, неначе застуджена, тож я знав, що з нею все гаразд.

      Біля Редгілла я звернув з основного шляху, як планував, на безлюдну бічну дорогу, а тоді знову подивився, як там вона. Я поклав ліхтарик так, щоб він давав трохи світла і було видно. Вона не спала. Її очі здавалися дуже великими, не переляканими, а якимись майже гордими, наче вона вирішила нізащо не лякатися за жодних обставин.

      Я промовив:

      – Не бійся, я не заподію тобі шкоди.

      Вона й далі так само дивилася на мене.

      Було незручно. Я не знав, що сказати. Я запитав:

      – З тобою все гаразд, тобі нічого не треба? – але це прозвучало як дурниця. Справді я хотів поцікавитися, чи не треба їй вийти з машини.

      Вона почала хитати головою. Я зрозумів, вона має на увазі, що їй заважає кляп.

      Я сказав:

      – Ми далеко за містом, немає сенсу кричати. Якщо кричатимеш, я знову напну кляп, розумієш?

      Вона кивнула, і я розв’язав шарф. Перш ніж я зміг будь-що зробити, вона, наскільки змогла, підвелася, перехилилася набік, і її знудило. Це було жахливо, я чув запах хлороформу й нудоти. Вона нічого не сказала. Тільки стогнала. Я геть розгубився і не знав, що робити. Я раптом відчув, що маю привезти її додому якомога швидше, і знову причепив їй кляп. Вона опиралася, я чув, як вона з-під тканини каже: «Ні, ні, не треба», – це було жахливо, але я змусив себе це зробити, бо знав, що це, врешті, робиться заради того, щоб було краще. Тоді я заліз на водійське сидіння, і ми поїхали далі.

      Ми були вдома після половини на одинадцяту. Я заїхав у гараж, зайшов і подивився, чи нічого не сталося в домі за моєї відсутності. Не те що я чекав чогось особливого, але обережність ніколи не завадить. Я сходив до її кімнати, усе було гаразд, було не душно, бо я залишав двері відчиненими. Попередньої ночі я спав там, щоб перевірити, чи досить там повітря, і все було гаразд. Було там усе, щоб робити чай і таке інше. Кімната виглядала дуже затишно.

      Ну ось нарешті й настала велика мить. Я пішов до гаража і відчинив задні двері фургона. Ця частина операції також була продумана. Я став її відв’язувати, посадив її, причому руки й ноги ще не розв’язував. Вона трохи побрикалась, і я був змушений попередити,

Скачать книгу