Дівчина у потягу - Пола Гоукінз

Скачать книгу

до поліцейського відділку. Ще більше погіршила власне становище, а Скоттові, на мій погляд, навряд чи допомогла – а саме для цього я й навідалася сюди. Він потребує моєї допомоги, цілком очевидно, що поліція запідозрить його у зникненні дружини, а я знаю, що це неправда, тому що я знаю Скотта. Як би божевільно таке не звучало, але я насправді так відчуваю. Я бачила, як він до неї ставиться. Він не міг заподіяти їй шкоди.

      Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до поліції. Треба було ще владнати всі непорозуміння з моєю брехнею. Про те, що я працюю у «Гантинґдон Вайтлі».

      Мені знадобився певний час, щоб дістати мужності піти до поліцейського відділку. Я вже хотіла десяток разів повернути назад, але врешті-решт увійшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспілкуватися з детективом Ґаскіллом, він провів мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спітніла та тремтіла, немов жінка дорогою на ешафот. Мене завели до іншого кабінету, ще меншого та більш душного, без жодного вікна. Ще десять хвилин я просиділа на самоті, поки не з’явився Ґаскілл з якоюсь жінкою, також у цивільному. Ґаскілл ввічливо зі мною привітався і взагалі не здивувався моєму візиту. Представив свою колежанку-детектива – сержанта Райлі. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливі виразні риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмішку вона не відповіла.

      Ми всі сіли, але продовжували мовчати; поліціянти очікувально дивилися на мене.

      – Я пригадала того чоловіка, – промовила я. – Я вам уже розповідала про чоловіка на вокзалі. Можу його описати. – Райлі трохи здивовано підвела брови, посунулася на стільці. – Середній на зріст, середньої статури, рудаве волосся. Я підсковзнулася на сходах, він притримав мене за руку. – Ґаскілл нахилився вперед, поставив лікті на стіл, стиснув руки перед ротом. – Був вдягнений… Мені здається, у блакитну сорочку.

      Це не зовсім правда. Я таки пам’ятаю чоловіка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, мені здається, що він мені посміхався чи то глузував з мене, коли я сиділа у потягу. Гадаю, що він зійшов з потяга у Вітні, напевно, розмовляв зі мною. Можливо, я підсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи він стався в суботу ввечері чи колись у інший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що він був одягнений.

      На детективів моя розповідь не справила жодного враження. Райлі ледь помітно похитала головою. Ґаскілл розвів руками, поклав їх на стіл долонями догори.

      – Гаразд, міс Ватсон, саме через цю історію ви до нас завітали? – спитав він. У його голосі ані тіні гніву, він майже підбадьорював. На жаль, тут ще присутня ця Райлі. Я би могла розмовляти з Ґаскіллом, могла б йому довіритися.

      – Я більше не працюю у «Гантинґдон Вайтлі», – зізналася я.

      – Ось воно як, – він відкинувся на спинку свого стільця, виглядаючи вже більш зацікавленим.

      – Звільнилася три місяці тому. Моя сусідка – насправді вона і є власницею квартири… я нічого їй не повідомила. Я зараз шукаю іншу

Скачать книгу