LITMIR.BIZ

Скачать книгу

забрав із собою.

      – Каміння! – просичав Нортон і рвучким рухом змів їх з підвіконня. Камінці зі стуком попадали на підлогу. Ґоньяр, чия зміна скінчилася чотири години тому, скривився, але промовчав.

      Погляд Нортона впав на плакат із Ліндою Ронстадт. Лінда дивилася через плече, вклавши руки в задні кишені дуже обтислих жовтувато-коричневих слаксів. На ній був топік, зав’язаний на шиї, шкіра світилася глибокою каліфорнійською засмагою. Той плакат мусив ображати Нортона до глибини його баптистської душі. Я бачив, як люто він зиркає на нього, і згадав, що колись казав Енді: «Таке відчуття, що я можу зробити крок і стати поряд з тією дівчиною».

      Що, у принципі, він і зробив… і до того, щоб це побачити, у Нортона лишалося кілька секунд.

      – Хвойда паскудна! – гаркнув він і зірвав плакат зі стіни.

      А під ним відкрилося провалля діри в бетоні. З країв посипалися бетонні крихти. Ґоньяр би в ту діру не проліз.

      Нортон дав йому наказ. Господи, напевно, уся тюряга чула, як Нортон наказує Ричу Ґоньяру лізти в ту діру. А Ґоньяр відмовився, категорично й рішуче.

      – Ти мені за це рапорт покладеш! – верещав Нортон, б’ючись в істериці, мов клімактерична баба від приливів. Він остаточно втратив самовладання. Шия густо почервоніла, на лобі напнулися дві пульсуючі вени. – Можеш не сумніватися, ти… ти, французисько! Ти напишеш рапорт, і я подбаю про те, щоб ти більше ніколи не влаштувався на жодну роботу в жодній тюрмі Нової Англії!

      Ґоньяр мовчки простягнув Нортону службовий пістолет, руків’ям уперед. Йому щойно урвався терпець. Він провів на роботі чотири години понаднормово, пішла вже п’ята, і йому урвався терпець. Вихід Енді з нашої маленької щасливої родини наче штовхнув Нортона за край, де починалося щось особисте й ірраціональне, те, що давно сиділо в ньому скабкою… і, звісно, тієї ночі він геть із котушок зірвався.

      Я, звісно, не знаю, що то було – оте особисте й ірраціональне. Знаю одне: що двадцять вісім арештантів того вечора, коли рештки денного світла розчинялися в темному небі пізньої зими, слухали гризню між Нортоном і Ричем Ґоньяром, і всі ми: суворорежимники й довготерміновики, на чиїх очах приходили й западали в небуття адміністрації, агресивні блатні самці й солоденькі тишки-слабаки – усі ми знали, що начальник Семюел Нортон щойно перетнув межу, яку інженери полюбляють називати «деформацією в момент руйнування».

      І Богом клянуся, у мене було дуже виразне відчуття, ніби я чую, як десь регоче Енді Дюфрейн.

      Зрештою Нортон таки змусив худого дрища з нічної зміни полізти в ту діру за плакатом із Ліндою Ронстадт. Дрища звали Рорі Тремонт, і в плані розуму він зірок не хапав. Може, він думав, що йому за це «Бронзову зірку»[39] дадуть, чорт його зна. Як виявилося згодом, добре, що Нортон узяв когось приблизно Ендіної статури й зросту. Якби туди запхали когось товстозадого (як більшість наглядачів), він би застряг у дірці – точняк, як те, що Господь зелену траву зробив. І, може, і досі б там стирчав.

      Тремонт поліз, обв’язавшись навколо

Скачать книгу