Чотири сезони (збірник) - Стівен Кінг

Скачать книгу

в Портленді, а Енді Дюфрейн – у сейфі в Шоушенку, – гірко всміхнувся він. – Око за око. А ключ, що відмикає сейф, гроші й нове життя, лежить під брилою чорного скла на сіножаті в Бакстоні. Оце я тобі розказав, Реде, а зараз скажу ще одне. Останні двадцять років, плюс-мінус, я з палкою цікавістю проглядав газети, шукаючи новин про якісь будівельні проекти в Бакстоні. Я все думаю, що одного дня прочитаю, як через те поле прокладають шосе чи будують нову лікарню широкого профілю або ж торговельний центр. Закатають моє нове життя під десять футів бетону чи викинуть у якесь болото з ковшем ґрунту.

      – Господи Боже, Енді, – не подумавши бовкнув я, – коли все це правда, то як ти примудряєшся не збожеволіти?

      Він знову всміхнувся.

      – Поки що на Західному фронті без змін.

      – Але можуть минути роки…

      – Так і буде. Та, може, не так багато, як розраховує держава й начальник Нортон. Чекати так довго я не можу собі дозволити. Усе думаю про Зихуатанехо й той готельчик. Це все, що я хочу від життя, Реде. По-моєму, це не так уже й багато. Я не вбивав Ґлена Квентина, і своєї дружини теж, а той готель… я не забагато хочу. Хотіти плавати, і засмагати, і спати в кімнаті з відчиненими вікнами й відкритим простором… це не забагато.

      Енді жбурнув камінці на землю.

      – Знаєш, Реде, – недбало промовив він, – у такому місці… мені потрібна буде людина, яка вміє все дістати.

      Я задумався надовго. І найбільшою перешкодою для всіх цих планів, у моїй уяві, було не те, що ми базікали про нездійсненні мрії на засраному тісному тюремному дворі під пильними поглядами вартових, які витріщалися на нас зі своїх постів.

      – Я б не зміг, – зрештою визнав я. – Не зміг би звикнути на волі. Я тепер, як-то кажуть, казенна людина. Тут я той, хто може все тобі дістати, ага. Але на волі тобі будь-хто будь-що притягне. На волі, коли тобі треба плакат, чи скельний молоток, чи набір «Корабель у пляшці», ти можеш узяти срані «Жовті сторінки». А тут я – срані «Жовті сторінки». Я б не знав, як починати. Чи з чого починати.

      – Ти себе недооцінюєш, – зауважив Енді. – Ти людина, яка самотужки здобула освіту. Власними силами досягла успіху. Доволі видатна, на мою думку, людина.

      – Та ну, у мене й атестата шкільного нема.

      – Я знаю. Але людину людиною робить не лише шмат паперу. І не лише тюрма її ламає.

      – Енді, на волі я б не впорався.

      Він підвівся.

      – Ти подумай. – Усередині пролунав гудок, й Енді неквапом пішов, неначе вільна людина, яка щойно зробила вигідну пропозицію іншій вільній людині. І на кілька годин лише цього виявилося достатньо, щоб я відчув себе вільним. От що зумів зробити Енді. Зумів ненадовго змусити мене забути, що ми обидва – довічники, стараннями довбодятлів із комісії УДЗ та начальника-псалмопівця, якому Енді Дюфрейн подобався там, де він був. Бо ж Енді був кімнатною собачкою, яка вміла заповнювати податкові декларації. Яка дивовижна тваринка!

      Але вже ввечері в себе в камері я знову відчув себе арештантом. Увесь той задум тепер видавався

Скачать книгу