LITMIR.BIZ

Скачать книгу

написала мені, що ви – не єврей.

      – Схоже, німецькі євреї толерантніші за американських, – кинув я роздратовано. – Дозвольте і мені поставити запитання: а ви єврей?

      – Я – американець, – відповів адвокат голосніше і на вищому регістрі. – Я не захищаю нацистів.

      Я розсміявся:

      – То для вас кожен німець – нацист?

      Голос його ставав дедалі голосніший і вищий.

      – Хай там як, кожен німець – це потенційний нацист.

      Я знову розсміявся.

      – А кожен єврей – це потенційний убивця.

      – Що? – адвокат перейшов на пронизливий фальцет.

      Я показав на плакат, такий же як і в передпокої, тільки з золотими літерами: Think!

      – Як і кожен велосипедист, – пояснив я. – Власне кажучи, це старий жарт 1919 року. Коли одні казали, що євреї винні у війні, їм відповідали: «Велосипедисти теж». – «А чому велосипедисти?» – дивувалися перші. «А чому євреї?» Але так було 1919-го. Тоді у Німеччині ще можна було думати, хоча це вже й ставало небезпечно.

      Я чекав, що адвокат мене зараз вижене. Натомість на його обличчі засяяла широка усмішка і воно ще дужче поширшало.

      – Непогано, – зауважив він глибоким голосом. – Такого жарту я ще не чув.

      – Жарт старий, – відповів я. – Тепер у Німеччині не жартують, а стріляють.

      Адвокат знову посерйознішав:

      – У нас фатальна слабкість на анекдоти. І все одно я наполягаю на своєму.

      – Я теж.

      – Ви можете це довести?

      – Навіть краще за вас. Євреї покинули Німеччину, бо не мали іншого вибору – інакше б їх переслідували. Але це ще не доводить, що вони б виїхали, якби їх не переслідували. А неєвреї, які покинули Німеччину, зробили це тільки тому, що ненавиділи режим.

      – За винятком шпигунів і провокаторів, – зазначив адвокат сухо.

      – У шпигунів і провокаторів завжди першокласні посвідчення.

      Адвокат почухався під столом.

      – Хіба теза про те, що не всі євреї були б проти нацистського режиму, не доводить ваших антисемітських поглядів? – запитав він.

      – Можливо. Але тільки не в середовищі євреїв. І ці погляди навіть не мої, а моїх єврейських друзів.

      Я підвівся. Обридло це дурнувате жонглювання словами. Ніщо не виснажує більше, ніж коли хтось хоче продемонструвати тобі свій розум, надто якщо демонструвати нема чого.

      – У вас є тисяча доларів? – спитало широке обличчя.

      – Ні, – відповів я різко. – У мене й сотні зараз немає.

      Він дав дійти мені майже до дверей, а потім поцікавився:

      – А як ви збиралися платити?

      – Мої знайомі хотіли мені допомогти. Але краще я знову сяду в табір для інтернованих, ніж проситиму в них таку суму.

      – Ви вже сиділи в такому?

      – Так, – відказав я роздратовано. – Навіть у Німеччині. І там вони називаються інакше.

      Я вже чекав, як цей усезнайко візьметься розповідати, що в концтаборах сидять кримінальні авторитети і справжні злочинці, – загалом, це так і було. Тоді б я вже не зміг стриматися. Але до цього не дійшло. За його спиною щось

Скачать книгу