LITMIR.BIZ

Скачать книгу

що є. У Франції я пив вино.

      – Франція, – мовила Наташа Петровна. – І що тільки німці з неї зробили!

      – Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.

      – Звісно! Як ворог!

      – А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.

      – Не розумію.

      – Я теж не розумію, – відповів я роздратовано.

      Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.

      – Хочете ще чарку? – запитав я. Нам справді не було про що говорити.

      – Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.

      Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.

      – Ви тут живете? – спитала Наташа Петровна.

      – Так. Тимчасово.

      – Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.

      – Можливо. Ви теж тут жили?

      – Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибиралася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.

      Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина належала до іншого світу, світу тіней.

      Наташа Петровна підвелася.

      – Мені пора.

      На якусь мить я запанікував.

      – Ви не дочекаєтеся Мелікова? Він уже зовсім скоро прийде.

      – Я так не думаю. Прийшов Фелікс, який його заміняє.

      Аж тепер я побачив маленького лисого чоловіка. Він стояв перед дверима і курив.

      – Дякую за горілку, – сказала Наташа, глянувши на мене сірими, майже прозорими очима, а потім додала: – Дивовижно, як мало часом потрібно, щоб допомогти комусь. Достатньо буває навіть геть незнайомої людини.

      Кивнула мені і пішла. Наташа була навіть вища, ніж я думав. Її кроки лунали на дерев’яній підлозі лунко і завзято, наче вона чавила щось ногами. Вони не пасували до гнучкої худорлявої постаті, яка легенько похитувалася під час ходи.

      Я закоркував пляшку і підійшов до дверей, де стояв заступник Мелікова, Фелікс.

      – Феліксе, як справи? – запитав я.

      – Та так, як завжди, – відповів він не зовсім привітно і глянув на вулицю. – Хіба буває інакше?

      Я подивився, як мирно та спокійно він курить, і мене охопила несамовита хвиля заздрості. Його запалена цигарка раптом стала для мене символом усього миру в світі.

      – На добраніч, Феліксе, – попрощався я.

      – На добраніч. Може, чогось бажаєте? Води, цигарок?

      – Ні, Феліксе, дякую.

      Я відчинив двері свого номера. Потужною хвилею мене захлиснув потік минулого, наче тільки й чекав, коли я повернуся. Я впав на ліжко і втупився у сірий прямокутник вікна. Не мав на це ради: переді мною виникало безліч облич, деяких уже не було серед живих, я беззвучно волав про помсту і знав, що все намарно, я хотів когось задушити, але не знав кого. Єдине, що я міг, – це чекати, а потім зауважив, що мої долоні мокрі, я плакав.

Скачать книгу