LITMIR.BIZ

Скачать книгу

роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпими спалахами бажання в крові й дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості й безнадії. Більше ні! Усе це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, підкоритися законам, про які вчора ще нічого не знала».

      – Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі, – сказала Елізабет.

      – Шкода, що тепер війна й ми не можемо туди поїхати.

      – А вони нас прийняли б?

      – Мабуть. Адже в Парижі ми нічого не руйнували.

      – А у Франції?

      – Не так багато, як в інших країнах. Там усе швидко закінчилося.

      – Очевидно, ви зруйнували там достатньо для того, щоб вони ненавиділи нас іще багато років.

      – Так, очевидно. Коли війна триває довго, багато що забувається. Певно, вони нас ненавидять.

      – Мені б хотілося поїхати в таку країну, де нічого не зруйновано.

      – Країн, де нічого не зруйновано, тепер залишилося дуже мало, – відповів Гребер. – У пляшці ще є щось?

      – Так, удосталь. А де ти ще бував?

      – В Африці.

      – І в Африці? Ти чимало побачив.

      – Авжеж. Але зовсім не те, про що мріяв раніше.

      Елізабет узяла з підлоги пляшку й налила склянки по вінця. Гребер мовчки дивився на неї. Усе здавалося якимось трохи нереальним, і не тільки тому, що вони випили. Слова ніби розпливалися в сутінках, втрачаючи зміст, а те, що було сповнене змісту, жило без слів, і його не можна було висловити. Сутінки скидалися на безіменну річку, води якої то підіймаються, то опускаються, а слова пливуть по ній, наче вітрила.

      – Ти був ще де-небудь? – спитала Елізабет.

      «Вітрила, – думав Гребер. – Де я бачив вітрила, на річках?»

      – У Голландії, – відповів він. – Це було ще на самому початку. Я бачив там на каналах човни, а канали були такі мілкі й вузькі, що здавалося, ніби човни пливуть над землею. Вони пливли тихо й мали величезні вітрила, а в сутінках ці вітрила нагадували гігантських білих, голубих і рожевих метеликів на луках.

      – Голландія, – проказала Елізабет. – Можливо, після війни ми зможемо поїхати туди? Питимемо какао, їстимемо білий хліб і всілякі ґатунки голландських сирів, а вечорами милуватимемося човнами.

      Гребер звів на неї погляд. «Їжа, – подумав він. – У війну уявлення про щастя завжди пов’язується з їжею».

      – Чи нас не пустять і туди? – запитала вона.

      – Гадаю, що ні. На Голландію ми напали без попередження і зруйнували Роттердам. Я бачив ті руїни. Не вціліло майже жодного будинку. Тридцять тисяч убитих. Боюся, що нас і туди не пустять, Елізабет.

      Якусь мить вона мовчала. Потім зненацька схопила свою склянку й пожбурила на підлогу. Склянка дзенькнула й розбилась.

      – Отже, ми більше нікуди не зможемо поїхати! – вигукнула вона. – А ми тут розмріялися! Нікуди! Ми полонені, ув’язнені й прокляті!

      Гребер підвівся на ліктях. Очі її блищали, немов сизувате прозоре скло в тремтливому, білуватому світлі з вулиці.

Скачать книгу