LITMIR.BIZ

      Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

      Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

      – Ти.

      – Ні, ти.

      – Чому завжди я?

      Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.

      – Давайте я сам собі його подарую! – закричав я з кімнати.

      – А? – одночасно перепитали зляканими голосами батьки.

      – Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.

      – Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? – запитала мама трохи суворо.

      – Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.

      Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», – подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.

      Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.

      – Дякую, – невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.

      – Будь ласка, – відбилося відлунням десь в небесній блакиті.

      У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».

      Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.

      Чи буду я щасливим – питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?

      На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним

Скачать книгу