LITMIR.BIZ

Скачать книгу

комірами. Від тропічної спеки, спуску, пошуків харчу й, нарешті, стомливого до поту переходу пекучим берегом їхні обличчя блищали, наче свіжовимиті сливи. Хлопець, який ними командував, був одягнений так само, але кокарду мав на шапочці золоту. Ярдів за десять від плити він дав своїй групі наказ зупинитися, і вони стали, віддихуючись, пітніючи, хитаючись під шаленим сонцем. Сам командир пішов уперед, скочив на плиту, маючи полами плаща, й зі світла опинився у майже цілковитій темряві.

      – Де чоловік із сурмою?

      Ральф збагнув, що той, засліплений сонцем, нічого не бачить, і відповів:

      – Ніякого чоловіка з сурмою нема. Тільки я.

      Хлопець підійшов ближче і, скривившись, придивлявся до Ральфа. Він тільки й побачив, що ясноволосого хлопця з кремовою мушлею на колінах, і це його не потішило. Він швидко обернувся, майнувши плащем.

      – Отже, корабля нема?

      Під обвислим плащем вимальовувалася висока, худа, кістлява постать, з-під чорної шапки вибивалося волосся. Його лице було зморщене, веснянкувате і бридке, але розумне. З лиця того дивилися ясно-голубі очі, від розчарування в них готова була спалахнути чи вже спалахувала злість.

      – Отже, дорослих тут нема?

      Ральф відповів йому в спину:

      – Ні. Ми проводимо збори. Приєднуйтеся до нас.

      Хлопчики в плащах почали виходити з шоку. Високий крикнув на них:

      – Хоре! Стояти на місці!

      Втомлено й покірно хористи вишикувалися в лінію і стояли, хитаючись від спеки. А все ж дехто почав несміливо протестувати.

      – Але, Меридью, послухай, Меридью… дозволь нам…

      Враз один із хлопчиків упав обличчям у пісок, і лави зламалися. Вони підняли зомлілого і витягли на плиту. Меридью вирячив очі, хоча без особливого зворушення.

      – Ну гаразд. Сідайте. А цей нехай лежить.

      – Ну що ти, Меридью!

      – Завжди він зомліває, – сказав Меридью. – І в Ґібралтарі, і в Аддис-Абебі, а під час заутрені впав прямо на реґента.

      Тут хористи захихотіли; наче чорні птахи, вони обсіли повалені навхрест стовбури і з цікавістю розглядали Ральфа. Роха не питав їхніх імен. Його лякала ця уніформована вищість і нецеремонна владність у голосі Меридью. Тож він заховався за Ральфа і заходився коло своїх окулярів.

      Меридью повернувся до Ральфа:

      – Виходить, тут нема нікого з дорослих?

      – Нема.

      Меридью сів на стовбур і поглядом обвів усіх.

      – Тоді ми повинні самі за себе подбати.

      Почуваючись у безпеці коло Ральфа, несміливо озвався Роха:

      – Тому Ральф і скликав збори. Щоб вирішити, що нам робити. Ми дізналися імена. Ось Джоні. А ті двоє – вони близнята – Сем та Ерик. Котрий Ерик? Ти? Ні, ти Сем.

      – Я – Сем…

      – А я Ерик.

      – Нам краще всім познайомитися, – встряв Ральф. – Отже, я Ральф.

      – Але ми знаємо більшість імен, – сказав Роха, – тільки-но їх почули.

      – Дитячі імена, – пирхнув Меридью. –

Скачать книгу