Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвили

Скачать книгу

погано, що жінки вирішили дати йому води, проте вода вже скінчилась, а сіл поблизу також не було. Ба навіть більше – ніхто з них не міг згадати, з якого боку вони прийшли і де проходила дорога, яка знаходилась поряд з тим полем. Коли вони їхали з Тбілісі, кожен окремо, не змовляючись, намагався запам’ятати дорогу, та коли почувся удар об труну, дорога зникла, і вони опинились в іншому світі – місті, яке з 1921 року існувало просто тут, не так уже й далеко від Тбілісі. То було підземне місто, яке зверху було вкрите квітучими травами полів, а в собі приховувало новітню історію Тбілісі й Грузії. Поле зберігало підземний літопис Грузії ХХ сторіччя, й у те підземелля потрапляли прямо з підпілля. Тут спочивали ті, кому радянська влада ніколи в житті не подала би й води, а мертвим вода була вже не потрібна. Тому ніхто не здогадався, не розуміють і зараз, звідки трунар приніс воду, коли стало погано Міші Кобахідзе, а до відкриття труни лишалось всього кілька секунд. У цю мить батьки все одно не були присутні, і хто знає, скільки разів бачили цей момент батьки Геги Кобахідзе. Труну розкрили інші. Натіа Мегрелішвілі одразу впізнала мерця, і то був не Гега Кобахідзе.

      Та перш, ніж вони досягли труни, того дощового дня 1999 року, коли кілька людей, дуже напружених і знервованих, годинами копали землю на полі, де не було жодної ознаки того, що тут хтось похований, у відповідь на мовчання Натели Мачаваріані той чоловік з дивним обличчям голосно мовив:

      – Це справді те місце, точно пам’ятаю.

      – Вже п’ятнадцять років пройшло, – відповів хтось.

      – Могила Геги тут, це точно.

      Чоловіки мовчки продовжили копати землю, і у тиші чулося їхнє пришвидшене дихання доти, доки лопата одного з них не натрапила на труну. Через той звук всі завмерли, та лише на мить, після чого разом продовжили викопувати труну і врешті витягнули її нагору, на поверхню землі.

      Коли чоловіки підняли віко, жінка швидко розвернулася й чекала на реакцію чоловіків. Чоловіки ж остовпіло поглянули на мерця, опізнати якого після стількох років було важко, однак Натія Мегрелішвілі тихо, але впевнено мовила:

      – Це не Гега.

      А Ека Чихладзе справді не уявляла, що коли-небудь ще побачить Сосо Церетелі, який і п’ятнадцять років по тому був одягнений у ті самі джинси, у яких вона бачила його востаннє, за кілька днів до захоплення літака…

      Тіна

      П’ятнадцять років тому, 18 листопада 1983 року, у відчинених дверях невдало захопленого й поверненого до тбіліського аеродрому літака з «лимонкою» в руці стояла молода жінка, обличчя якої в очікуванні страшного кінця мокло під краплями дощу.

      Тіна стояла з гранатою в руці на порозі літака саме тому, що все мало ось-ось скінчитися і сталося б те, що вона й так давно планувала. В очікуванні вироку муки людей сягнули того, що кожен мріяв про близьке завершення – і ті, хто стежив за подіями ззовні, й ті, хто знаходився у літаку. Всередині оточеного літака серед пасажирів та членів екіпажу були й убиті, і тіла декого з них досі валялись у проході.

Скачать книгу