LITMIR.BIZ

Скачать книгу

пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:

      – Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?

      Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.

      …Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.

      Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов’ята, i соловей уже не спiвав, i солов’ї мовчали.

      – …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з’їсть: дитячу порцiю.

      …На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.

      …Тьотя Бася не обiдала: її обiд з’їв хтось.

      Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…

      Летiли трутнi по шосе.

      …У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять.

      Хто приїздить, каже:

      – По вулицях голод, а тут…

      Через тиждень каже:

      – Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?

      …Пахне кiзяками й парним молоком.

      Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м’ясо до мiста.

      Насiли: де – хто.

      – Захватiть оцього лантуха з яблуками.

      – Що за лантух?

      – Та оцей.

      – Та це ж яблука казеннi.

      Його просять, вiн згоджується за двiстi п’ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м’ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села – на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить:

      – Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:

      – Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..

      Почухав Сидiр потилицю й згодився:

      – Та воно й правда.

      Сiпнув за вiжку – лiворуч…

      …Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…

      На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, буває в садках… А через дев’ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.

      Залiтають сюди й поганi баси – невдачники з мiста й дебютантки – балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняє. Усiх задовольняє.

      Є i лiтнiй театр.

      У суботу висiла афiша:

      Грандiозний вєчєр. Участвують… еtс.

      …У недiлю тьотя Бася кричала:

      – Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!

      Її не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.

      Дiти задоволенi, артисти «в ударi», небо кричить.

      Кiнчався вечiр, заспiвали «Iнтернацiонал», i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й «Iнтернацiонал» увiрвався.

      I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.

      – Як ви смiєте! Як ви смiєте глузувати?

      Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену i плакала.

Скачать книгу