Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

вiкном дощ, а в манастирi:

      – Бов! Бов!

      VIII

      Комуна пережила й осiнь.

      Прийшла зима.

      …Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

      …Уночi пiшов перший снiг – посивiли вулицi.

      …Здрастуйте, мої веселi снiжинки!

      …Здрастуй, моя юнiсть-метелице!

      Пружисте тiло, пружиста думка.

      Мороз.

      Хо-ро-ше.

      А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.

      Вiкна злегка помережало лiдяшками.

      За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.

      – Ей, братва, гайда розчищати снiг.

      Шум. Гам. Крик.

      I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.

      …Але —

      – другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень».

      I рiшила робити операцiю.

      Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно.

      Пiдходила Варвара й питала:

      – Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?

      Валентина:

      – Ах, як вам не со-о-оромно!

      А Же прийшла й сказала:

      – Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства.

      Валентина:

      – Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того…

      …Ну-с… Iще два тижнi:

      Туп! Туп!

      …Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.

      …На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiєнко – «пунктуальна педантичнiсть».

      Мороз кричав:

      – Ан-дре.

      I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.

      А Андрiй розсипав у степ:

      – Передавайте по лiнiї: Чумакiвська комуна салютує в мороз: хай живе свiтова революцiя.

      I одкликався мороз:

      – Слава. Слава. Слава.

      …А втiм, Варвара так i не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.

      …Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.

      Одступає манастир усе далi й далi – назад, їдемо в снiгову даль.

      Ця комуна й зараз iснує – вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА

      …Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишiв), тодi ти помiчаєш раптом, що небо нiколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости?

      Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п’яний, – така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.

      Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?

      Так уклонись же цьому хрустально-голубому

Скачать книгу