LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й вислухати його побажання.

      – Гаразд, – сказав він і глипнув на годинника. – У мене для тебе є сім з половиною хвилин.

      – Симич! – заволав я, запинаючись від обурення. – Даруй, але це просто нахабство. Я тут через тебе не одну добу пропадаю, а в тебе для мене лише сім з половиною хвилин.

      – Було сім з половиною, а зараз, – він знову глипнув на годинника, – лише сім. Але цього достатньо. І ти даремно лютуєш. Для тебе наша зустріч також буде корисною. Візьмеш із собою «Велику зону».

      – «Велику зону»? – здивувався я. – З собою в Мюнхен?

      – Та не в Мюнхен, а в Москву дві тисячі… якого року? Сорок другого? Ось туди й візьмеш.

      – Як? Усі шістдесят брил?

      – Шістдесят, – спохмурнів Симич, – я ще не написав. Мене занадто часто відволікають. Я написав лише тридцять шість.

      – І ти хочеш, аби я туди, у майбутнє, пер тридцять шість брил? Навіщо? Невже ти не віриш, що вони до того часу будуть надруковані?

      – Звичайно, будуть, – підтвердив Симич. – Але я побоююсь, що вони там щось спотворять чи поправлять. А я хочу, аби все було точно.

      – Це я розумію, – сказав я. – Але тридцять шість брил я просто не дотягну. У мене грижа, я й п’яти не подужаю.

      – Ясна річ, – усміхнувся Симич самовдоволено. – Те, що мені під силу, іншим не до снаги. Але ось це ти, сподіваюся, подужаєш.

      Він відчинив пластмасову коробочку й витяг із неї тоненьку, завбільшки з долоню, чорну пластинку. Це був звичайний флопі-диск від домашнього комп’ютера, але, очевидно, з великими можливостями.

      – Ось, – усміхаючись, сказав Симич. – Усі тридцять шість брил. Не надірвешся.

      – І що я з цим там робитиму?

      – Цього я не знаю, – зітхнув Симич. – Це залежить від того, що там. Якщо все це опубліковано, вичитаєш і звіриш на помилки…

      «Хрін тобі! – вирішив я подумки. – Вичитувати тридцять шість брил для мене (я читаю повільно) – це рік праці, а я їду не більше як на місяць…»

      – Якщо помилок немає, здай диск у музей Карнавалова…

      – А якщо музею немає? – запитав я з обережним єхидством.

      – А якщо немає, – розгнівався він чи то на мене, чи то на невдячних нащадків, – значить, там досі правлять заглотники. Тоді ти… – Тут він весь просто-таки затремтів, закрокував по кімнаті… – Тоді ось що. Знайди якийсь майбутній комп’ютер, встав у нього цю штуку, роздрукуй якомога більше примірників і розповсюджуй, розповсюджуй це, і чим ширше, тим краще. Просто роздавай направо і наліво. Нехай люди читають, нехай знають, ким насправді є зажерливі їхні правителі.

      – Симич, – сказав я тихо. – Ну, а як же я буду розповсюджувати? Адже якщо там досі правлять заглотники, вони ж мене заарештують, а можливо, навіть і розстріляють…

      Це я висловив вкрай необережно. Я ще не закінчив фрази, а він уже побуряковів, стиснув кулаки й затрясся.

      – Молодий чоловіче! – загримів він так, що навіть шибки задеренчали. – Соромно, молодий чоловіче! Росія гине! Зажерливі заглотники

Скачать книгу