LITMIR.BIZ

Скачать книгу

розклад, у нього часу немає. Мені мій час врешті-решт також для чогось потрібен.

      – Точно, – стрепенувся Зільберович. – Твій час потрібен тобі, а його час потрібен усім, всьому людству.

      Тут я остаточно оскаженів. Я, між іншим, ці посилання на народ і людство просто терпіти не можу. І я сказав Зільберовичу, що якщо Симич потрібен людству, то нехай він до людства і звертається. А я негайно їду на аеродром. І, до речі, сподіваюся, що всі мої транспортні витрати будуть оплачені.

      – Про це, старий, зовсім не переймайся, він все знає і все оплатить. Але ти дурня не корч. Якщо ти поїдеш, він так розгнівається, ти навіть не уявляєш.

      Зрештою він мене вмовив, я зостався.

      Після обіду Зільберович запропонував мені сходити по гриби. Я погодився, але запитав, чи можна дорогою провідати Глагола. Мені було цікаво, упізнає він мене чи ні.

      Зільберович погодився, але сказав, що стайня, де нині стоїть жеребець, збуджує в нього неприємні асоціації. Які саме асоціації, я спершу не зрозумів.

      Стайня була простора, довга, побудована для кількох коней, але тільки одне стійло – з самого краю – було зайнято Глаголом, який мене одразу ж упізнав. Він зрадів мені, як дитина, голосно заіржав, застукав копитом і потягнувся до мене мордою через невисоку дерев’яну загорожу. Я також був йому радий, погладив його по загривку, почухав між вухами і, звичайно, пригостив цукром. Він гриз цукор, терся мордою до моєї щоки і потім не хотів зі мною розлучатися.

      Із грибами нам не пощастило. Я знайшов один підосичник і дві сироїжки, а Лео взагалі повернувся порожняком.

      Потім ми з ним милися в лазні. У справжній російській лазні з парилкою і дерев’яними мисками. У прилазні я побачив в кутку на лавці дюжину свіжих березових віників, вибрав найкращого і запитав Зільберовича, брати йому чи нам вистачить одного на двох.

      – Мені не треба, – дивно всміхнувся Лео, – мене вже попарили.

      Я не зрозумів, що це означає, але, коли Лео роздягнувся, я побачив, що вся його сутула спина навскоси вкрита малиновими пасмугами.

      – Що це? – запитав я вражений.

      – Том, собака, – без злості відказав Лео. – Якщо вже за що береться, то сили не шкодує.

      – Не розумію, – сказав я. – Ви билися чи що?

      – Ні, – сумно всміхнувся Лео. – Не ми билися, а він шмагав мене різками.

      – Як це? – здивувався я. – Як це він міг тебе шмагати різками? І як це ти дозволив?

      – Але не сам же він шмагав. Це Симич призначив мені п’ятдесят ударів.

      Я саме знімав лівого черевика та так із цим черевиком і завмер.

      – Так, – задирливо сказав Зільберович. – Симич запровадив у нас тілесні покарання. Ну, звісно, я сам винен. Він послав мене на пошту надіслати видавцеві рукопис. А я дорогою заїхав у ресторанчик, там приклався і рукопис забув. А коли вже біля самої пошти згадав, повернувся, його вже не було.

      – А що ж, він був у єдиному примірнику? – запитав я.

      – Ха! – сказав Зільберович. – Коли б у єдиному, він би мене взагалі убив би.

      Ошелешений

Скачать книгу