LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Я вже думав, що й не виберусь. Та гаразд, друже, радий був тебе побачити. Серйозно кажу, без понтів. Хочеш у Москву комусь щось передати?

      У мене, звісно, було кому щось передати, але не через нього.

      – Слухай, – сказав я. – А правду про тебе кажуть, що ти майор КДБ?

      – Ну, так начебто, – погодився він із задоволенням. – Точніше сказати, генерал-майор. А для тебе то що? Невже ти думаєш, я з тобою зустрівся, аби на тебе стукати? Ні, братане, я граю в інші ігри й ставлю по-великому.

      Він підкликав офіціанта і, не зважаючи на мої протести, розрахувався за нас обох.

      На зворотному шляху я, позираючи в дзеркало, помітив, що за нами, навіть не ховаючись, їде зелений «фольксваген», але номер у нього не франкфуртський, а кельнський. Я сказав про це Букашеву, але він відмахнувся.

      – Це наші. Не турбуйся, вони їдуть не за тобою, а за мною.

      Він попросив мене висадити його біля «Фір Ярее Цайтен», найрозкішнішого готелю Мюнхена.

      Уже виставивши ногу на тротуар, він раптом запитав, чи може він мені коли-небудь з оказією зателефонувати.

      – Коли ж ти мені зателефонуєш, якщо я від’їжджаю? – запитав я.

      – А, авжеж! – сказав він. – У Гонолулу. Я й забув. Але ж ти не навік туди їдеш. – І він чіпко на мене поглянув. – Колись ти повернешся і, можливо, навіть захочеш мені розповісти, як там живуть гонолульці. То я тобі зателефоную. Номер твого телефону в мене є.

      Було схоже на те, що він знає про мене більше, ніж я думав. А втім, мене це надто не хвилювало.

      Від’їжджаючи від готелю, я побачив припаркований за рогом зелений «фольксваген». Потім, дорогою додому, я весь час позирав у дзеркало й зробив кілька перевірочних маневрів із заїздом у глухі провулки. «Фольксваген» не з’явився, ніяких інших ознак стеження я не помітив.

      Дорогою я увімкнув приймач, який у мене завжди був налаштований на першу програму радянського радіо. Передавали концерт на замовлення трудівників моря. Спочатку невідомий мені читець-декламатор читав уривки з «Мідного всадника», потім оркестр Великого театру виконав «Танець маленьких лебедів» із балету Чайковського.

      – А тепер, – оголосила дикторка солодкавим голосом, – у виконанні народної артистки Радянського Союзу… прозвучить українська народна пісня…

      – «Ґандзя-рибка»! – сказав я уголос і як у воду дивився.

      Скільки я себе пам’ятаю, в усіх концертах, що демонстрували нечуваний розквіт багатонаціонального мистецтва в моїй країні, завжди виконувалися одні й ті самі пісні. Якщо російські, то обов’язково або «Среди долины ровныя» чи «Вдоль по Питерской», а українські – чи уривок із «Наталки Полтавки», чи ось ця сама «Ґандзя».

      Як на мене Ґандзя гляне,

      В мене зразу серце в’яне.

      Ой, скажіте, добрі люди,

      Що зі мною тепер буде…

      Не знаю чому, але саме «Ґандзя» виконувалася на всіх урочистих концертах, присвячених партійним з’їздам, і Дню міліції, і Дню космонавтики

Скачать книгу