LITMIR.BIZ

Скачать книгу

руку, яку мені, може, не варто було помічати. Але мушу зізнатися, що моєї принциповості на ці церемоніальні рухи ніколи не вистачало.

      Потиснувши йому руку, я запитав, як він опинився в Мюнхені.

      – Та так, – сказав він, й надалі всміхаючись. – Приїхав поглянути, де що дають.

      Бажаючи якось йому дошкулити, я запитав, чи йому бракує того, що дають у ГУМі.

      – ГУМ, друже, – сказав він мені напоумливо й цинічно, – існує для тих людей, хто несмачно їсть, кепсько одягається й кого б’ють у міліції. Крім того, там черги, а я черг не люблю. Ти не знаєш, де тут касети для відео?

      Я сказав, що не знаю, і запитав, що він тут робить.

      – Це нецікаво, – відмахнувся він. – Дрібні інтриги.

      – А я думав, ти займаєшся великою політикою, – сказав я.

      – Велика політика, – заперечив він, – в основному з дрібних інтриг і складається.

      Ми помовчали. Потім я запитав його, невже він, така важлива цяця, не боїться штовхатися тут у натовпі, де може виявитися хто завгодно?

      – Ні, милий мій, не боюсь. Тут, серед покупців, є декілька людей, які не спускають із мене очей і бережуть моє життя більше, аніж власне.

      – Ти маєш на увазі, що тут є ваші люди? – запитав я, акцентуючи на слово «ваші».

      – Авжеж, наші і… – Він засміявся. – І ваші також. Слухай, ти кудись поспішаєш?

      – Ні, – сказав я. – А що?

      – То, може, нам піти й трахнути по гальбі пива?

      – Попри те що ваші люди за тобою стежать, ти не боїшся зі мною спілкуватися?

      – Друже мій, – сказав він із певною внутрішньою гордістю, – запевняю, що спілкування з тобою мені нічим зашкодити не може. Але тобі воно також нічим не загрожує.

      – А хто тебе знає, – сказав я, бажаючи його образити. – Я ж не знаю, з яким завданням ти приїхав сюди.

      – З яким би не приїхав, – сказав він, не ображаючись, – ти можеш не сумніватися, що мокрими справами я не займаюся. Для цього є інші люди, з якими я, втім, не знайомий.

      Ми сіли в мою машину, і я повіз його в ту саму пивну в Англійському саду, де нещодавно ми пили з Руді.

      Тепер і ми замовили по масу. Замовляв Букашев. Я завважив, що він говорить німецькою хоча й з акцентом, але без помилок. Офіціант був у коротких шкіряних баварських штанах із застібками під коліньми. Вислухавши Букашева, він вигукнув «Яволь!» – і побіг виконувати замовлення, а Букашев порозпитував про моє тутешнє життя: як я тут освоївся, з ким спілкуюся й чи говорю по-німецьки. Я сказав, що моя німецька гірша, ніж його, але на побутові теми сяк-так спілкуюся. З тією самою усмішкою Букашев зауважив, що якою б недосяжною була для мене німецька мова, вона все ж не складніша за якутську, яку за іншого повороту долі мені довелося б освоювати. І навіть натякнув, що у вирішенні моєї долі і йому довелося взяти деяку участь, і саме він був проти «якутського» варіанта.

      – Інші були «за»? – запитав я.

      – Не всі, але дехто був.

      – А ти

Скачать книгу