LITMIR.BIZ

Скачать книгу

нашої спальні, – це запам’яталось нечітко. Пригадую лише, що, лягаючи, подумав: «Чому я постійно втомлююсь, якщо не маю фізичного тіла?»

* * *

      Я розплющив очі. Було темно й тихо. Щось тягнуло мене, змушуючи встати.

      Я одразу помітив відчутну різницю в самопочутті. Раніше я відчував власну вагу. Тепер почувався легким, мов пір’їнка. Мені майже здалося, що я літаю кімнатою та крізь двері.

      Голос Перрі звучав у вітальні. Мене було цікаво, що він каже, і я поплив по коридору. То Енн все ж погодилась на сеанс? Я сподівався на те. Все, чого я прагнув, – знати, що вона втішена.

      Я рушив крізь зал до буфету.

      Раптом я застиг на місці, з жахом дивлячись у вітальню.

      На самого себе.

      Мій розум не знав, як реагувати. Я був ошелешений цим видовищем. Я знав, що я там, де зараз стою.

      І водночас я так само був посеред вітальні. У тому самому одязі. Моє обличчя, моє тіло. Без сумніву, це був я.

      Але як таке можливо?

      Я не був у тому тілі, це я зрозумів. Лише спостерігав його. Не зводячи очей, я підступив ближче. Ця копія мене була схожа на труп. На обличчі не було жодного виразу. Такий вигляд мав би я, якби був експонатом у музеї воскових фігур. Не враховуючи того, що моя копія повільно ворушилася, наче механічна лялька, в якої закінчується заряд.

      Я відірвав від неї погляд та озирнувся. У вітальні були Енн, Ричард, Йєн і Марі, і ще Перрі, який промовляв до цього створіння.

      «Цікаво, чи всі вони його бачать?» – подумав я, відчуваючи нудоту. Видовище було страхітливе.

      – Де ви? – запитав Перрі.

      Я глянув на трупоподібну істоту. Її губи слабко ворухнулися. Коли вона заговорила, я почув не свій голос, а якесь неживе порожнє буркотіння, з яким вона промовила:

      – За межею.

      Перрі повідомив це моїй родині. Потім знову звернувся до істоти:

      – Ви можете описати місце, в якому перебуваєте?

      Істота не відповідала. Вона лише переступала з ноги на ногу і мляво кліпала очима. Нарешті вона заговорила.

      – Холодно, – сказала вона.

      – Він каже, що там холодно, – переповів їм Перрі.

      – Ви обіцяли, що ми зможемо його побачити, – сухо зауважила Марі.

      Я дивився на Енн. Вона сиділа на дивані між Йєном і Марі й виглядала зовсім розбитою. Її обличчя було біле, наче маска. Вона не піднімала очей від своїх рук.

      – Будь ласка, зробіться видимим для всіх, – сказав Перрі істоті. Навіть зараз він говорив владним тоном.

      Фігура похитала головою.

      – Ні, – відповіла вона.

      Не знаю звідки, але я усвідомлював: фігура промовляла не сама від себе. Вона лише твердила, як папуга, те, що подумки закладав у неї Перрі. Це в жодному разі не був я. Лише маріонетка, якою він керував силою власної волі.

      Розсерджений, я підійшов до Перрі і став перед ним, затуляючи від нього істоту.

      – Припини це, – наказав я.

      – Чому ви не можете відкритися? – вів далі Перрі.

      Я ошелешено дивився на нього. Він більше не міг бачити мене. Він дивився крізь мене на мій восковий портрет. Так само як раніше дивилася крізь мене Енн.

      Я

Скачать книгу