Куди приводять мрії - Ричард Метисон

Скачать книгу

виразом обличчя.

      – Я маю на увазі – тут, – вів далі він. – Зараз.

      Вона змучено і ніжно посміхнулася.

      – Я знаю, ти хочеш допомогти, – сказала вона.

      – Я справді відчуваю це, мамо.

      Вона не могла говорити. Ридання душили її.

      – О Боже, – прошепотіла вона. – Крисе…

      Її очі наповнилися слізьми.

      Я впав на коліна перед ліжком і спробував торкнутися її обличчя.

      – Не треба, Енн… – почав я. Різко відсмикнувши руку, я здригнувся й застогнав. Бачити, як мої пальці проникають крізь її тіло…

      – Йєне, мені страшно, – сказала Енн.

      Я швидко обернувся до неї. Востаннє такий вираз на її обличчі я бав у ніч, коли шестирічний Йєн зник на три години, – вираз безсилого, безпомічного жаху.

      – Енн, я тут, – сказав я. – Я тут! Смерть – не те, що ти думаєш!

      Мене охопив раптовий переляк.

      «Я не те мав на увазі!» – волав мій розум. Але я не міг повернути сказане. Визнання було зроблено.

      Я опирався цій думці, намагався придушити її, зосередившись на Енн та Йєні. Але непрохане питання поставало знову, і я не міг його зупинити. Що, як той тип казав правду? Що, як це не сон?

      Я щосили намагався повернутись до попереднього стану. Дарма: шляху назад не було. Зі злістю я кинувся в суперечку. То й що, що я справді так подумав? Що з того, що я це припустив? Цьому немає жодного доказу, окрім мого поверхового припущення.

      Вже краще. Я відчув мстиве задоволення і почав тикати й мацати себе. І це смерть? – уїдливо запитував я. – З плоттю і кров’ю? Смішно! Може, це й не сон – таке, принаймні, я міг припустити. Але це точно не смерть.

      Раптом я відчув, що ця суперечка геть виснажила мене. Тіло знов було важким, наче камінь.

      «Знову?» – подумав я.

      Нічого. Я викинув це з голови. Опустившись на ліжко, я ліг на бік і став дивитись на Енн. Страшно було лежати поруч із нею, обличчям до обличчя, коли вона так дивилася крізь мене. Наче крізь вікно.

      «Заплющ очі, – наказав я собі. І зробив так. – Тікай звідси через сон. Ніщо не є очевидним у цьому місці. Це все ще може бути сон. Але, Господи, великий Боже, якщо ти єси в небесах, я ненавиджу все це. Благаю, – молив я вищі сили, які тільки могли мене почути. – Забери від мене цей темний нескінченний кошмар».

      Знати, що я ще існую!

      Ширяти, зависати, підніматись на сантиметри, потім опускатись у тиху бездонну порожнечу – може, так почуваєшся перед народженням, плаваючи у вологій темряві?

      Ні. В утробі не було б чути плачу. Не було б і відчуття скорботи, що тяжіла наді мною. Я щось бурмотів уві сні, прагнучи відпочинку, потребуючи відпочинку. Але так само прагнучи пробудитися заради Енн.

      – Люба, все гаразд.

      Я, мабуть, вимовив це тисячу разів, перш ніж прокинутись.

      Мої очі поволі розплющилися. Я відчув, як обважніли повіки.

      Вона лежала поруч зі мною. Спала. Я зітхнув і з любов’ю посміхнувся до неї. Сон скінчився, ми знову були разом. Я не зводив очей з її обличчя, що було під час сну таким по-дитячому милим. Втомлене дитя. Дівчинка, що заснула, втомившись

Скачать книгу