LITMIR.BIZ

Скачать книгу

видно не було. Я йшов центральним проходом, намагаючись зрозуміти, де я. Що це за церква? І чому ридання Енн лунають саме звідси?

      Я побачив її на першій лаві, усю в чорному. Праворуч від неї сидів Ричард, ліворуч – Марі, й ліворуч від Марі – Йєн. Поруч із Ричардом я побачив Луїзу та її чоловіка. Усі вони були вбрані в чорне. Їх було видно чіткіше, ніж решту людей у церкві, проте й їхні обличчя виглядали розмито, примарно. Я досі чув схлипи, хоч Енн мовчала. Це в її душі, осяйнуло мене. Наші душі настільки близькі, що я це чую. Я поспішив до неї, аби припинити це.

      Зупинившись перед нею, я промовив:

      – Я тут.

      Вона дивилась перед собою так, наче я не звертався до неї. Наче мене тут взагалі не було. Жоден із них на мене не дивився. Може, їх засмутила моя присутність і вони вдають, що не бачать? Я глянув на себе. Може, через мій одяг. Чи не надто довго вже я його носив? Схоже на те, хоч я й не був упевнений.

      Я знову підняв на них очі.

      – Гаразд, – сказав я.

      Важко було говорити – язик наче розпух.

      – Гаразд, – повторив я повільно. – Я не вдягнений належним чином. І я запізнився. Але це не означає…

      Я змовк, адже Енн далі дивилась перед собою.

      – Енн, будь ласка.

      Вона не ворухнулась і навіть не моргнула. Я простягнув руку, аби торкнутись її плеча.

      Вона різко здригнулась і підняла очі. Колір збіг з її лиця.

      – Що з тобою? – спитав я.

      Плач, що лунав у неї в душі, вирвався назовні – вона різко піднесла ліву руку до очей, намагаючись придушити схлип. Я відчув, як у голові зростає тупий біль. Що сталося?

      – Енн, що сталося? – благально спитав я.

      Вона не відповіла, і я перевів погляд на Ричарда. Його обличчя було напружене, по щоках стікали сльози.

      – Ричарде, що відбувається? – спитав я. Слова пролунали так нерозбірливо, наче я був п’яний.

      Він не відповів, і я озирнувся на Йєна.

      – Може, ти мені скажеш нарешті?

      Від погляду на нього мені стало боляче. Він тихо схлипував і пальцями, що тремтіли, тер щоки, змахуючи сльози з очей.

      «Заради Бога, що відбувається?» – думав я.

      Тоді я зрозумів. Звісно. Той сон – він досі тривав.

      «Мене оперують у лікарні – ні, я сплю у своєму ліжку й бачу сон, – хай там як!» – промайнуло в моїй голові. Сон тривав, і тепер я бачив у ньому власний похорон.

      Я змушений був відвернутись від них. Не міг дивитись, як вони плачуть.

      «Ненавиджу цей сон! – думав я. – Коли він нарешті завершиться?!»

      Це була справжня мука – стояти так, чуючи, як схлипують Енн і діти просто в мене за спиною. Я відчував непереборну потребу обернутися, втішити їх. Але що в тому користі? У моєму сні вони оплакували мою смерть. Який сенс говорити до них, якщо вони вірять, що я помер?

      Єдина відповідь – подумати про щось інше. Сон зміниться, сни завжди змінюються. Я пішов до вівтаря на звук монотонної промови. Священик, зрозумів я. І вирішив сприймати це як розвагу. Це буде весело, казав я собі. Чи багатьом з нас випадає можливість

Скачать книгу