LITMIR.BIZ

Скачать книгу

клавіатурою. Штучна верблюжа шерсть у зимовій Норвегії. Чом би й ні. Вона бачила на фото верблюдів у Афганістані, а її друг писав та розповідав, що морози там не слабші за норвезькі.

      – Will you pay by VISA or cash, Sir?[8]

      – Cash.

      Вона поклала на стійку реєстраційний бланк та ручку, попросила паспорт.

      – No need, – мовив він. – I will pay now.[9]

      Він розмовляв англійською майже як британець, хоча щось у тому, як він вимовляв приголосні, наштовхувало на думку про Східну Європу.

      – Все-таки прошу паспорт, пане. Міжнародні правила.

      Він погідливо кивнув, простягаючи їй тисячну купюру та паспорт. Republika Hrvatska. Мабуть, одна з новоутворених держав на Сході. Адміністраторка полічила решту, поклала у касу тисячну банкноту, нагадавши собі перевірити купюру проти світла, коли пожилець піде. Вона намагалася дотримувати певного стилю, хоча поки що працювала у готелі середнього рівня. Утім, цей чоловік не скидається на афериста, радше має вигляд… вигляд кого? Вона віддала йому пластикову картку-ключ, назвала поверх, показала, де ліфт, повідомила, коли можна поснідати й коли треба виїжджати з номера.

      – Will there be anything else, Sir?[10] – процвірінькала вона, чудово усвідомлюючи, що її англійська та манери занадто добрі для цього готелю. Незабаром вона піде у кращий готель. А якщо не вийде, стане менш послужливою.

      Кахикнувши, він спитав, де є найближча phone booth.

      Вона пояснила, що телефонувати можна просто з номера, але він захитав головою, мовляв, ні.

      Адміністраторка замислилась. Через мобільний зв’язок таксофони майже зникли з Осло, але неподалік, на Ернбанеторг, один, безперечно, ще зберігся. Насправді, шапкою докинути, але вона, добувши маленьку карту, намалювала маршрут, усе пояснила. Просто як у «Редісоні» чи решті висококласних готелів. Звівши на нього очі, щоб переконатись, що він зрозумів, вона на мить зніяковіла, сама не знати чому.

      – Прорвемося, Халворсене!

      Вигукнувши звичне привітання, Харрі залетів у їхній спільний кабінет.

      – Два повідомлення, – доповів Халворсен. – Тебе кличе до себе новий комісар. А ще до тебе телефонувала якась жінка. З вельми приємним голосом.

      – Невже? – Харрі кинув пальто у бік вішалки. Воно впало на долівку.

      – Господи, – не втримався Халворсен, – невже нарешті упорався?

      – Ти про що?

      – Ти знову кидаєш одяг на вішалку. Й вигукуєш «прорвемося!». Але ж не вчиняв так, відколи Ракель… – Халворсен змовк, зауваживши застережний погляд Харрі.

      – Чого хотіла та жінка?

      – Надати тобі інформацію. Її звати… – Халворсен попорпався у жовтих папірцях на столі. – Мартіна Екхоф.

      – Не знаюся з такою.

      – Зі «Сторожової Вежі».

      – А-а!

      – Вона казала, що попитала людей, і ніхто не чув, щоб Пер Голмен завинив кому-небудь гроші.

      – Невже? Мабуть, треба зателефонувати їй та спитати, чи немає новин.

      – Мені теж таке спало на думку, я спитав її телефон, але вона відповіла, що їй більше немає чого додати.

      – Гаразд. Добре. Пречудово.

      – Хіба?

Скачать книгу