ТОП просматриваемых книг сайта:
Жовтий князь. Василь Барка
Читать онлайн.
– Хто живе довше, ворон чи змій?
– Могли виздихати, а виходить, потрібні. Мабуть, змій!
– Скільки років?
– Багато; від змія залежить. Забув… деякі – сотнями літ. Можу помилитись.
– Ворон скільки?
– Багато десятків. Він потрібніший – прибирати. Є також непотрібні: он!
Він дивиться на сільраду. Непотрібні, щось почувши від дверей, заметушились і стали до підвід на чолі з розпорядчиками. Враз висипали з сіней дядьки, – швидкою ходою розділилися в різні напрямки.
А хлопці, вгледівши тата, поспішили назустріч і побачили смутного, як ніколи; примітили Отроходіна, що, блискучий окулярним склом, зубом і течкою, показував секретареві сільради на тата і про щось довідувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, пояснює дітям:
– На смерть вирізнив! Ми – осібні противники.
Зажурений, пішов з хлопцями додому.
Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум’яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими, ніби обкусаними в щипцях, защіпками жорстокості. За ним тьма і примари височинять: муругі, дедалі в міцнішому виході, і – охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя.
Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро – час головного, який від прірви і мучитель…» Кілька місяців в уяві – той жовтар з підсвіття, де позводив металічні нитки під ніччю і виставляється, ніби з пошесті, знаходячи очі Мирона Даниловича; влютовується посеред думок, учіпливо, без перерви, при кожному помислі. Навіть коли згадати про справу, і тоді враз, проти волі, влізає привиддя і мучить серце.
При стрічах із знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення – завжди.
Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? – і робити що?
– Ви, – посумував батюшка, – спокусились про звіра.
– Та ні! – перечив Мирон Данилович. – Ним я не спокусився.
Батюшка поправив:
– Не ним, а про нього; це – друга річ. Об чім, а не чим. Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею! Верніться в повну смиренність і живіть любов’ю, як світлом: до всіх, до Бога найбільше. І моліться в кожну хвилину. Молитва – найдужча сила на землі.
Вислухав пораду Мирон Данилович і щиро хотів сповнити, однак через клопоти і зайнятість відбився; мара ж лізла в думки по-старому.
От, знов міниться промовець: говорить речення, мов крук на могилі віщує розор…
Їдучи дрожками, Отроходін погляда на двори і ображається: чому тисячники звуть пункт призначення – «муходрянськ»? Даремно! Шкодить в зображенні ролі на селі. Коли столиця повна вапняної трути, що повисла в розпаленому повітрі