ТОП просматриваемых книг сайта:
Жовтий князь. Василь Барка
Читать онлайн.
Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого ґудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя.
Погляд хлопця відхилений до сусіднього дворища: там – дія з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору – ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні… раптом послизнувся набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він, але підійшов найстарший і потягнув за сорочку – знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звільнивши ліву руку, теж потягнув його за сорочку – в протилежний бік – і зрівноважив. Відходять утрьох від повітки і знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтіла; пішов далі в супроводі середульшого. Тоді найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повітки і кричить:
– Злізь мені зараз! – чого посурганився?
Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник.
Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам’яті! Брала очі, його великі очі і темно-сірі, як у матері.
– Що там бачиш? – питає Микола. – Поки нема нікого, піди до сільради, в вікно заглянь: як – тато?
Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді.
Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради – місцеві партійці.
Микола на них вимовив:
– Хліботруси!
– А ми ні: ми хліботруди, – сказав Андрій.
– В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив:
– Я знаю, хто всякі другі.
– Що знаєш?
– Є хлібопроси, і всякі.
– Добре! – сказав Микола. – Твій горщик здібний варити. А ще?
– Ну, є… хлібоноси і хлібовози.
– Ще – хто?
– Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
– Гаразд. А хто – ті, що хліб дають хлібопросам?
Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло, – плечима знизав від невирішення.
– Звуться: хлібодани! – назвав Микола. – їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
– Хлібобери, чи ні…
Микола поправив:
– Вони хлібохапи.
Засвоївши