ТОП просматриваемых книг сайта:
Жовтий князь. Василь Барка
Читать онлайн.
– І хліба?
– І хліба теж – ні.
Оленка дивиться в вікно, думаючи.
– Я вже знаю! – так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.
Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.
– Не розлучаться?
– Хто?
– Всі – родичі.
– Як любитимуться, то – ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.
– Де?
– Невидима і коло всіх. Як церква.
Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис – в округлих і нерівних літерах.
Думка прив’язана до одного: як будуть разом – «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.
Гарно – з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.
Чого зошит – в Оленчиних руках, відомо, але мати ні словом не виказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулями дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни – радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.
Мов не бачить! – удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але – чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.
– Дай зошит!
Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю.
Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні – ліпші, ніж празниковий візерунок.
– Гарно! – сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.
Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.
Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.
– Ну, вже! – сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.
Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.
Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ.
Зразу всміхнулась до Оленки:
– Гожа! – хоч на заручини, а нехай не наврочу…
Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.
Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.
– Чого в сільраду ведуть?
– Чого ж? Хліб правити – останній.
Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося – вікна стемніли.
– Біда на всіх! – журиться тітка.
Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари – присохлу вишню.
Обличчя, в’янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.
– Снилось мені, – оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи, – що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? –