ТОП просматриваемых книг сайта:
Жовтий князь. Василь Барка
Читать онлайн.
Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи, покрикуючи.
Господар сказав дружині:
– Стільки хліба правлять, що – нема…
– Де б же взявся? Забрано! – скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна, збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.
– Забрано? – перепитує і наближається розпорядчик. Сизіють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових щоках.
– Сказали: забрано? – про державну заготівлю?… Замість, як свідомі громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, – підкуркульники!
– Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і шматок ґрунту коло вікон. Ми незаможники.
– Розкажіть! – з досадою відповів розпорядчик. – Збіжжя повно.
– Ми засівали сам клинчик і нема хліба.
– Заладили: нема!
– Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землі ж не мали – забрано.
– Забрано, забрано! – передражнює, лютуючи, розпорядник. – Зараз подивитесь, як бува забрано.
І враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда. Чутно вигук і відповідь.
Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:
– Куркуль, віддай хліб!
Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:
– Дітки, беріть хліб, як вам треба…
– Віддай хліб, ти – есплутатор!
Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:
– Який я есплутатор? То – хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться на мої руки: всі в мозолях, і дивіться на чиїсь…
Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком – знов кричати.
– Віддай ключі, куркуль!
– Ось вони! – мирно відповідає сусід. – Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?
Керівник докинув найособливіший сигнал, – тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:
– Куркуль!
На додачу диригент грозить хліборобові:
– Ми з тебе Свитченка зробимо!
На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало його ім’я, замісно назвати когось: «ледащо».
Сусід сказав:
– Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене – це трудніше.
Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак – і знов різнуло найвищими голосами:
– Куркуль!
Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:
– Віддаєте хліб чи ні?!
– Де ж ми візьмем? –