ТОП просматриваемых книг сайта:
Жовтий князь. Василь Барка
Читать онлайн.
«А! – кричать вони. – Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець».
Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.
– Або перебіжить пошесть? – питала Кайданцева жінка.
– Перебіжить, а нас не буде! – відказав тесляр. – Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався – зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от питає він:
«Ну, побачили, чому лихо?»
«Приходить! – кажу. – Бачу, що приходить, а чому, не знаю».
«Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим».
«Чому ж – ми?»
«Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З’являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик – сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».
Суперечить господиня:
– Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі – інакші.
– Буде чи не буде, – заговорював Кайданець, – побачимо, а вже столичник жити не дає.
– Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув, – пояснює Мирон Данилович.
Господиня відмовила:
– Намальовано, а не віриться, щоб так – з нами…
– А як же роблять? – загарячився Стадничук. – Наслано забісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках… дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це – що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків хто? – саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда – в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком – останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на припічку і розлили. Мовчав Григорун, з горя – сам не при собі. Прикипів до місця і дивиться на всі очі, худий, як тичка. Дивиться, а ніби не бачить нічого. Діти плачуть, та дарма! Дитячі сльози – ніщо для здирників. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати від погляду Григоруна і став, дражнений, сіпатися. Крикнув на чоловіка: «Самошедчий!» – а сам закручується і поспіша з хати. Чує на собі погляд і озирається, і таки падає через поріг. Мабуть би, розбився дуже, так бригадні підхопили. В сінях тріснувся лобом об переставлену драбину і вибіг злий, як вовк. Думаєте, втишився потім? Подобрішав? Куди там! – мітлою виміта дитячий харч і розоря хатні кутки. Все лама. Їх таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пізно, на Кавказ: там і заробітки більші, і не так уповноважені душать.
– Як же нам їхати? – відказує господиня. – Душа до вікон приросла.
– Однаково