Жовтий князь - Василь Барка

Скачать книгу

з життьового поля. Проти неї завжди «мають рацію», в найгірших обмовах, а вона – ні; проти неї несуть обов’язкову «ідейність», вона ж – ні; встановлюють для неї оцінку, як «нетакої», вона ж завжди підсудна, їх – купка спритників і більш нічого; однак володіють на арені життя неодмінно. Виб’ють намічену жертву з лінії її існування. Бо діють могутністю злагодженого запідозрювання і самісно привласненими правами: переслідувати до кінця, до погибелі. Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилізати весь час наверх, поки щури зробляться царями. Нема політичної матерії для змовленого запідозрення – знайдуть побутову: розроблять маніру проти призначеного на «підозрострачення» і розвинуть її до ступеня державної важливості, навіть при філософії життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують інтелектуально і почуттєво, як свій духовний харч, на височині історичної героїки і надзвичайного покликання. Пафос високосвітоглядового запідозрення завжди на практиці виразиться в спиханні з життьової стежки – того, кого намітили, обов’язково – з стежки! – і захоплення стежки собі, в прямому чи переносному значенні слова і в сенсі наслідків.

      Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетах запідозрення. І серце впало.

      Перед очима ті два: Отроходін і скеповид – як із примарення.

      Головарі оглядали самогубця, а один з помічних, в ролі слідчого, допитував рахівника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича – на допит, жовтовид підступив слухати. Відповіджено при ньому і вписано: про постріл і жіночий крик; поворот і острах перед східцями, ось, товариш рахівник посвідчить: він підбадьорив. Увійшли вдвох – тільки здаля глянули. Підступати боялись. Товариш рахівник зразу звелів: тут сидіть, а я дзвонитиму до голови сільради. Це – все! На запитання, чи оглядали і рушили біля секретаря, Мирон Данилович повторив: ні, боялись. Круглавий жовтар їв і колов очима при кожній відповіді. Написавши протокол, допитувач грозить – нікому ні слова! За порушення притягнетесь до відповідальності; підпишіть… І випровадив свідка з приміщення, або, як судити про голос, вигнав.

      Мирон Данилович від східців пішов скоро, з гострою тривогою, передчуваючи, що через самогубство прийдуть нещасні події і докладуться до теперішніх. Партійний розпорядчик і його джура горіли в уяві, мов намальовані вогненною фарбою: невідступно загрозливі.

      «…Той папір прочитали головарі і самі чутку поширять, – міркує Мирон Данилович. – Дома скажуть жінкам, а ті приятелькам – так і пішло… За розмови ж хапатимуть: начальство вгорі, взнавши про випадок, вислужиться: здавить село в кліщах; біда!»

      Дома переказує, що бачив і чув: про курорт і Зінченка; моторошного володаря і міліціонера, коли віщував роківщину, – і розстріляний.

      – Сказав правду, за це вбили! – означила бабуся.

      Про самогубство в будинку партії слухали з острахом, сподіваючись недоброго.

      Записку секретаря і напасть Отроходіна промовчав Мирон Данилович: нащо надміру тривожити душі в

Скачать книгу