ТОП просматриваемых книг сайта:
Жовтий князь. Василь Барка
Читать онлайн.
Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота – без брязкоту.
Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.
То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне.
Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки – ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна.
– Подай драбину! – пошепки в темряві озвався пічник.
Мар’яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім – цемент і причандалля, зрештою – скриньки і дошки.
Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній – чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.
Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.
Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали, – ворушились, мов нічні птиці.
Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.
– Якраз і треба було полити, – сказав Максим, – зелень візьметься.
– Візьметься: хоч пізно! – промовила жінка.
Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою – на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.
Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки – сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні, – хмари зап’яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля – очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.
Останню працю дома відбуто. Тепер зав’язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці… як нема? – печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.
– Знайдем роботу в місті! – сказав Максим. Жінка оглянулась. – Роботу знайдем, – пояснив він. – Сказали: тут нема.
Мовчки впроваджувала Мар’яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
– Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, навпроти так і валить – аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» – питає він і дивиться несвоїм поглядом.
«Мабуть, вам прикрість або голова болить», – кажу йому. А він:
«Не болить, уже завертається».
«Чого ж?»
Він оглянувся на розорені