Історія втраченої дитини - Элена Ферранте Неаполітанський квартет

Скачать книгу

було. Я тягла за собою валізи зимними безлюдними вулицями, навіть різдвяні дзвони вже давним-давно замовкли. Відімкнула двері ключами. У квартирі було темно і аж занадто тихо. Я пройшлася кімнатами: ніяких ознак ні дівчаток, ні Аделе. Виморена, нажахана, у повному розпачі, я шукала хоча б записку з поясненням, куди вони поділися. Нічого не було.

      У квартирі панувала бездоганна чистота.

12

      У голову лізли різні думки, одна страшніша за іншу. А що, як Деде або Ельза травмувалися і П’єтро з матір’ю повезли їх до лікарні? А раптом мій чоловік потрапив у лікарню, бо завдав собі шкоди в припадку божевілля, й Аделе сиділа біля нього разом із дітьми?

      Я блукала по квартирі, охоплена страхом, і не знала, що робити. Врешті подумала, що свекруха, напевно, повідомила б Маріарозі, якби щось сталося. І хоча була вже третя година ночі, я наважилася їй зателефонувати. Маріароза відповіла не відразу, мені довелося довго дзвонити, щоб розбуркати її від сну. Та врешті я дізналася від неї, що Аделе вирішила відвезти дівчаток до Генуї (вони поїхали два дні тому), щоб дати нам із П’єтро змогу без зайвих перешкод з’ясувати стосунки, а Деде та Ельзі – спокійно провести різдвяні канікули.

      Ця новина, з одного боку, мене заспокоїла, а з другого – розлютила. П’єтро мені збрехав: коли я йому телефонувала, він уже знав, що не буде ніякої вечері, що діти на мене не чекають, що вони поїхали з бабусею. А Аделе? Як вона насмілилася забрати моїх дітей?! Я випалила все це Маріарозі, та мене мовчки вислухала. Я запитала: «Я в усьому винна? Заслужила те, що зі мною відбувається?» Вона відповіла мені сухо, але її слова підбадьорили. Сказала, що, на її думку, я мала право жити так, як вважаю за краще, і мусила й надалі вчитися і писати. А тому вона завжди готова прийняти мене з дітьми у разі потреби.

      Її слова мене заспокоїли, але заснути не вдалося. У грудях аж пекло від страху, гніву, бажання бути з Ніно, злості через те, що він, хай там як, святкує разом із сім’єю, з Альбертіно, а я тепер самотня жінка, що сидить у порожньому домі. О дев’ятій ранку я почула, як відчиняються двері: то був П’єтро. Я відразу накинулася на нього: «Чому ти віддав дітей матері без мого дозволу?» Вигляд у нього був неохайний, обличчя неголене, від нього тхнуло вином, але він здавався тверезим. Він ніяк не реагував на мої крики, тільки повторював утомлено: «У мене купа справ, я не можу за ними доглядати. А в тебе – коханець, ти на них не маєш часу».

      Я примусила його сісти на кухні. Спробувала заспокоїтися і промовила:

      – Нам треба домовитися.

      – Поясни, будь ласка, про що домовитися.

      – Діти житимуть зі мною, а ти зможеш бачитися з ними у вихідні.

      – У вихідні де саме?

      – У мене вдома.

      – А де твій дім?

      – Я ще не знаю, потім вирішу: або тут, або в Мілані, або в Неаполі.

      Досить було одного слова: Неаполь. Як тільки він його почув, то аж підскочив. Вирячив очі, роззявив рота, ніби хотів мене вкусити, підняв руку, стиснувши її в кулак із таким лютим виразом обличчя, що я перелякалася.

Скачать книгу