Історія втраченої дитини - Элена Ферранте Неаполітанський квартет

Скачать книгу

їхнім, як почувалася вигаданою чоловіками, полоненою їхнім уявленням про мене, як відроджувалася щовечора. Розповіла, як зовсім недавно побачила товариша дитинства, який силкувався всіляко переродитися, вивівши на поверхню своє жіноче єство.

      Ті півгодини, які я провела в крамниці «Солара», часто давали натхнення під час виступів, але збагнула я це не відразу, можливо, тому, що ні разу не думала про Лілу. Не знаю чому, але я жодного разу не згадала про нашу дружбу. Напевне, мені здавалося, що хоч то вона затягнула мене до моря своїх бажань і бажань друзів дитинства, їй не вдалося збагнути те, що вона сама підсунула мені під ніс. От, наприклад, чи бачила вона те, що я в одну мить розгледіла в Альфонсо? Чи думала про нього? Я була впевнена, що ні. Вона по вуха загрузла у класовій боротьбі району, і цього їй було достатньо. А я протягом тих днів у Франції хоч і почувалася в центрі хаосу, але все ж мала необхідні інструменти, щоб віднайти в ньому певний порядок. Та впевненість, підкріплена невеликим успіхом моєї книжки, допомогла подолати страх перед майбутнім, ніби справді мої навички чітко і ясно говорити та писати з часом могли допомогти впорядкувати і життя. Так воно і є, казала я про себе, руйнується пара, руйнується сім’я, руйнується осередок суспільства, руйнуються будь-які соціал-демократичні регулювання, і відразу їм на зміну з’являється якась нова, неочікувана форма існування: я і Ніно, співіснування моїх дітей і його, гегемонія пролетаріату, соціалізм і комунізм, та перш за все – найнеочікуваніший суб’єкт! – жінка, тобто я. Так я їздила містами й селами, а в моїй свідомості з кожним вечором укріплювалася химерна думка про загальне руйнування і разом із тим про нове відродження.

      Завжди втомлена, я телефонувала Аделе, розмовляла з доньками, а ті відповідали мені неохоче або ж без кінця допитувалися: коли ти повернешся? Перед Різдвом я спробувала розпрощатися з видавчинями і повернутися додому, але вони ніяк не бажали мене відпускати. Вони прочитали мою першу книжку, вирішили її перевидати і тому умовили мене поїхати до паризького видавництва, яке кілька років тому її опублікувало, але без особливого успіху. Під час перемовин із видавництвом я трималася несміливо. Однак мене активно підтримували обидві жінки, які, навпаки, виявили неабиякі дипломатичні здібності, уміло застосовуючи метод батога та пряника. Нарешті, завдяки посередництву міланського видавництва, дійшли згоди: мою книжку наступного року мали опублікувати в новому видавництві.

      Я телефоном повідомила про це Ніно, і його, як мені спершу здалося, це потішило. Але потім, слово за словом, виявилося, що він не дуже задоволений.

      – Мабуть, я тобі більше не потрібен, – сказав він.

      – Ти жартуєш?! Я дні рахую, коли нарешті зможу тебе обійняти!

      – У тебе так багато власних справ, що для мене немає й хвилинки.

      – Ти помиляєшся. Це завдяки тобі я написала цю книжку. Адже ти допоміг мені навести лад у думках і розкласти

Скачать книгу