LITMIR.BIZ

Скачать книгу

і Петрусеві, бо чого ж його пальчики так вп’ялися йому в руку.

      Літня лікарка з широким, пласким і добрим обличчям оглядала малого з ніг до голови, придивлялася до білків у очах, просила показати язика і тим часом лагідно розпитувала, як його звуть, скільки років, і, коли Петрусь відповів, вигукнула з овечим задоволенням у голосі:

      – О-о-о, да он у вас хохленок! Вы шо, со Львова? – спитала зовсім дурне, бо в карточці було ясно написано, звідки дитина родом.

      – Ні, ми з Києва, – сказав Микола.

      – А, понятно, понятно, – покивала вона головою, і її широке лице посмутніло, проте в голосі ще бриніло веселе здивування: – Ти смотри, из Киева, а какой щырый.

      Вона почала ськати Петрусевого чубчика, приглядаючись до кожної волосинки, і Микола отетерів:

      – Ви думаєте, у нього воші?

      – Не сердитесь, – сказала вона. – Всякое бывает. Я делаю то, шо мне положено.

      Зайшла няня, і лікарка звернулась до неї:

      – Авдотья Свиридовна, ведите этого симпатичного мальчика, да поласковей с ним. Он не знает по-русски, смотрите, чтоб детки его не обижали.

      – Він знає російську, – сказав Микола.

      Лікарка аж рота відкрила, коли він узяв малого за руку й промовив голосно:

      – Арі гинанг, балік-джан[1].

      Слов’янська чи, може, й світова печаль щеміла у кожній жилочці.

      Уже в іншій кімнаті він тремтячими руками відкривав сумку, діставав звідти підмінний Петрусевий одяг – маєчки, трусики, гольфики, сорочечки, – і на кожній одежині червоніло слово, вишите Софією: «Погорілий», «Погорілий», «Погорілий»…

      – Тепер ти, синку, житимеш у цьому садочку, – сказав він і всміхнувся Петрусеві. – Увечері я прийду до тебе.

      – А от цього робити не треба, – тихо сказала йому Явдоха Свиридівна. – Ви ж дитині зробите гірше. Вони тут швидко звикають, а коли приходять батьки, починають плакати. Не треба травмувати. Я його зараз забавлю, а ви йдіть собі нищечком.

      У готельному номері стояв сивий чад, приходили і приходили якісь люди, кожен із пляшкою (одеські погрібки позачиняли, і найпідходящішим місцем для того, щоб розговітися, був готель), знайомилися, випивали по чарці і починали говорити про роботу (спершу про роботу!), вирішували тут якісь свої службові проблеми.

      – Ти вибачай, – дихав в обличчя Миколі розчервонілий і ще добріший од випитого Іван Квашеїда. – Вибачай, що стільки народу, але кожен із них тобі знадобиться. Це тобі Адеса, без друзів тут ні кроку не ступиш, а з друзями – все формальності. Он той, в окулярах, знаєш хто? О-о-о! Ну, давай ще по одній, не журись, не пропаде твій Петрусь. Я! Я особисто його провідуватиму.

      Закусивши копченим палтусом, принесеним, здається, отим, в окулярах, і витираючи руки клаптем газети, Квашеїда спитав ніби між іншим:

      – Мій рукопис уже рецензували?

      Все-таки спитав, не витримав.

      – Я пішов з видавництва, – сказав Микола.

      – Пішо-о-о-ов?

      – Так, назовсім.

      Миколі

Скачать книгу