Ностальгія - Василь Шкляр

Скачать книгу

тільки жінкою, навіть жінкою видатного кіносценариста, – всміхнулася Софія, – я не хочу.

      – Ну що ж, дерзай, – холодно мовив він.

      – От ти знову сердишся. Думаєш, я іронізую. А я вірю у твою зірку, вірю, що всі журнали ще проситимуть вірші, які лежать у тебе в шухлядах. О, слухай, зовсім забула… Двічі дзвонив Говік з Єревана.

      – Говік? Що казав?

      – Просив, щоб ти завіз до них Петруся. Але я його так далеко не відпущу. До Одеси можна щотижня навідуватись, а туди? Ні, я цього не переживу. Так і сказала йому.

      – А він?

      – Образився. Каже, що приїде і сам забере малого. А якщо не дамо, то вкраде його.

      – Говік такий, – сказав Микола. – Може, справді поїхати у Вірменію? То ж моя друга батьківщина.

      – Не треба. У такий світ… Я собі місця тоді не знайду. Послухай мене, добре?

      Вона подивилася Миколі в очі довгим гарячим поглядом, у якому, крім довіри і згоди, була ще й вина. Можливо, так йому тільки здавалось, надто помисливим став однедавна, треба простіше дивитись на речі. Кажуть, спільна біда єднає і ворогів, але в усьому є свої винятки, трапляється, мабуть, і навпаки, роз’єднує близьких, хоч завжди сподіваєшся тільки на краще.

      – Добре, – сказав Микола. – Хай буде по-твоєму.

      П’ятого травня він з Петрусем виїхав до Одеси.

      – Все зробимо, не переживай, – гув низьким басом Іван Квашеїда, колишній Миколин однокурсник, а тепер редактор обласної газети. – Це тобі Адеса, для нас усе це формальності.

      Квашеїда відкинувся на спинку свого робочого крісла, й одне його око дивилося на клавіші селектора, а друге на Миколу. Він був задоволений, що Погорілий бачить його у цьому кріслі, у цьому просторому кабінеті, за цим величезним двотумбовим столом із селектором – ознакою немаленької влади. Вони ніколи не дружили, однак і не ворогували, а зо два місяці тому зустрілися у видавництві, де працював Микола і куди Квашеїда завозив збірку своїх нарисів, зустрілися, любенько поговорили, і Квашеїда просив, щоб, незалежно від долі його рукопису, Микола приїжджав до Одеси, а там уже не пошкодує.

      Квашеїда справді зрадів, коли Микола подзвонив, що хоче приїхати, навіть послав на вокзал свого шофера, щоб зустрів столичного гостя, і Микола грішним ділом подумав, що Квашеїда ще не знає, що він пішов з видавництва, того так забігав: «За санаторій домовлено, номер у готелі заброньовано, поживи якийсь тиждень, провідуватимеш малого, поки звикне, а тим часом організуємо тобі рибалку, шашличок і так далі, для нас усе це формальності. Це тобі, друже, Адеса, не пропадеш». Про свій рукопис – ні слова, і Микола присоромив себе, що так подумав про Квашеїду, Іван з дорогою душею доводив, що друзі пізнаються в біді, а не в меркантильному «ти – мені, я – тобі». Він спритно, як піаніст-віртуоз, натискав на клавіші селектора, щоб швидше покінчити з усіма «формальностями», й одним оком підбадьорливо дивився на Миколу, а той, силкуючись показати своє ненав’язливе, недогідливе захоплення владою Квашеїди, знічено вибачався:

      – Пробач, що завдав тобі стільки

Скачать книгу