ТОП просматриваемых книг сайта:
Ностальгія. Василь Шкляр
Читать онлайн.Название Ностальгія
Год выпуска 2014
isbn 978-966-14-7017-9, 978-966-14-6543-4
Автор произведения Василь Шкляр
Усі вони дуже потішилися Софіїним кулінарним мистецтвом, а найдужче – Кость Гнатович, який тремтів над дочкою, молився на неї (це була його пізня і єдина дитина, бо молодість Христича минула на Соловках), отож і тут він готовий був розцілувати своє Сонечко, свою розумну, кмітливу, дотепну доцю і її золоті ручки, які ліплять такі чудові вареники. Ні, такого не снилось ніяким Парижам, Кость Гнатович може підтвердити, він був там, читав кілька лекцій у Сорбонні, вареників у Парижі і вдень зі свічкою не знайдеш, хіба оце – і він поставив на стіл пляшку «Камю».
Вони розрізали ножиком те диво кулінарії навпіл (Софія тіста ні-ні) і не могли нахвалитися ним, хоч, правду сказати, вареник був недовареним і пріснуватим.
Кость Гнатович швидко захмелів, видно, не дуже звиклий до цього діла, але підливав у чарочки французький коньяк, сповна віддавався доброму настрою і навіть запропонував Миколі зіграти в карти – ні, не в бридж, не в преферанс, а в звичайнісінького підкидного дурня.
Микола навішав йому погонів, дивуючись, що Кость Гнатович бере так близько до серця поразки – сердився, кидав карти, весь час перепитував, що козир, і плутав чирву з пікою (пізніше Софія сказала Миколі, що тато дальтонік, купував для неї в Парижі сукні та блузки й попереплутував не тільки кольори, а й розміри).
Втім, картярські баталії не посіяли ворожнечі, навпаки, Кость Гнатович потягся до Миколи всією душею, радів, що Софії трапився путній хлопець, а не якесь джинсове сміття без роду і племені, не мав нічого проти такого зятя, хоч мови про це не заводив ніколи, був делікатний і стриманий. Одного разу він запросив Миколу походити Подолом (любив цей куточок), багато говорив про історію, розповідав про кожен старий будинок, церкву, камінчик, про давні ремесла і відьомські шабаші на Лисій горі, а потім завів його до одного єврея-книжника, спитав, що є новенького, і, стримуючи трем у руках, викупив у того збірочку віршів Тодося Осьмачки, про якого Микола ніколи й не чув, – маленьку книжечку, видану в часи непу.
І знову рушили пішки Подолом, Кость Гнатович говорив, зітхав, щось пригадував, але за цілий день він жодного разу не обмовився й словом про Софію, про Миколині стосунки з нею, наче те його зовсім не обходило, наче звела їх, двох чоловіків, не вона, а любов до історії, до книжок, до отого всіма забутого (ні, не всіма) поета Тодося Осьмачки. Коли вони прощалися на зупинці трамвая, професор простягнув Миколі ту книжечку:
– Візьміть, це вам.
– Навіщо? – розгубився Микола (бачив, що Кость Гнатович виклав за неї майже його музейну зарплатню).
– Візьміть, візьміть… Може, колись укладатимете антологію для вірменів. – Професор знов здивував його своєю чіпкою пам’яттю. – Справжню, без білих плям… Я вже, мабуть, до того часу не доживу, а ви повинні. Мусите дожити.
І все-таки, коли вони з Софією вирішили побратись, Миколі шкребло на душі, що от він стане професорським зятем, спробуй тоді комусь доведи, що це з любові, що розрахунку тут ніякого, – люди давно