Ностальгія - Василь Шкляр

Скачать книгу

Сергій і сказав, так, між іншим, що хлопці-шофери з київського рейсу чули, начебто сталась якась аварія на Чорнобильській атомній станції, навіть тоді і Микола, і Стах пропустили те поміж вух: що зробиш, день у день трапляються десь аварії, без цього теж не обходиться.

      Стареньке запорошене радівце у Миколиній хаті шкабарчало Хазановим і Жванецьким, хрипіло Висоцьким, нагадувало про широку гласність, і якби сталося щось страшне, то, певна річ, припинило б зубоскальство та співи й сказало б, що так і так, біда, людоньки добрі, велика біда, і давайте у першу чергу рятувати діток, вони ж не винні, що старі пеньки довели до цього, рятуймо їх, відклавши усе на світі, і не тільки тому, що вони не винні, навіть не розуміють, що сталося, а тому, що це – наше майбутнє, це наш народ.

      Просякнутий пилюгою Стахів «брехунець» про це мовчав, світ сміявся, співав, викрикував гучні слова, і Микола зі Стахом також сміялися, співали, проголошували тости за річку, за вдалу риболовлю і за північний вітер зокрема.

      Потім Сергій мотоциклом відвозив Стаха на вечірній поїзд, і Микола теж вмостився у люльку («Я тебе проведу, старенький»), і на темному пероні районного полустанка вони також сміялись, дуріли, на прощання буцалися лобами, як молоденькі бички, що бралися в ріжки, і Стах насилу встиг скочити в поїзд, стрибнув уже на ходу і визирав із-за плеча сердитої провідниці, а Микола махав йому важким допотопним капелюхом, який чомусь опинився на його голові, і кричав: «Попутного вітру тобі! Північного!» – хоч попутний вітер мав би віяти з півдня, поїзд ішов звідти.

      Коли Стаха забрала далина, Миколі ураз зробилося сумно, самотньо, маркітно, він попросив Сергія відвезти його в містечко на пошту: вирішив подзвонити Софії.

      Автоматичного зв’язку з Києвом не було, довелося з півгодини почекати, поки телефоністка попросила його в кабіну, Микола зайшов, узяв трубку і не встиг ще сказати два слова, як Софія його перебила й загукала таким голосом, аж Миколу обсипав мороз: що сталося? Йому відлягло, коли дізнався, що малий здоровий, усі живі й здорові, а лихо в якомусь реакторі (слово, правда, погрозливе), який здумав бабахнути зовсім невчасно. Софія, мабуть, панікує, про небезпеку «мирного атома» Микола ніколи не чув, ходили плітки, що може прорвати Київське море й тоді всім капець, це правда, а про реактор навіть чуток не було. Щось тут не те, панікує Софія, дивується, в який він льох заховався, що нічого не знає і досі не виїхав додому. А може, вона хитрує, може, навмисне перебільшує, аби він вернувся? Ні, це вже було б чорті-й-що. Треба їхати. Через день-другий ліквідують аварію, і він повернеться сюди знов.

      – Сьогодні поїзд уже пішов, – сказав Микола. – Виїду завтра.

      Київський залізничний вокзал його приголомшив. Небачені натовпи на пероні, тіснява біля кас, у проходах, шум-гам, крик, плач – бо діти. Скрізь діти, діти, діти.

      Серце Миколине стислось: Петрусь.

      У всіх на вустах одне слово – радіація. Промовляють його тривожно, промовляють жартома, і скептично, й байдуже, і з переляком – у кого які нерви. Але частіше з іронією: каміння ж з неба не пада.

      На

Скачать книгу