ТОП просматриваемых книг сайта:
Художник. Денис Замрій
Читать онлайн.Название Художник
Год выпуска 2013
isbn 978-966-14-6264-8,978-966-14-6307-2,978-966-14-6260-0
Автор произведения Денис Замрій
Чи міг би Іоанн Хреститель не зустріти Спасителя? Чи міг би перший із роду Романових не зустріти Івана Сусаніна? Хто ж це може знати? Але недарма кажуть, що «історія не знає умовного способу». Існує, мабуть, якийсь порядок речей, коли події відбуваються саме так, як відбуваються.
Розділ восьмий
Ранок
А ти, моя зоре,
Спускаєшся низесенько,
Тихо заговориш.
Усміхнешся, подивишся -
Дивлюсь і не бачу…
Прокинуся – плаче серце,
І очі заплачуть.
Будинок вісім на Заміському проспекті прокидався. Це був один із так званих «прибуткових будинків», збудованих спеціально під здавання в оренду.
Тоді в Петербурзі було багато таких ось прибуткових будинків, різних і за якістю, і за публікою, яка в них мешкала. І будували їх постійно. Ціни ж на оренду квартир у столиці тоді дуже й дуже «кусалися». Кімната, скажімо, у районі Сінної площі коштувала тоді сорок п’ять карбованців на рік. Багато це чи мало? Судіть самі: пуд пшениці коштував у ті часи дев’яносто сім копійок, відро горілки – десять карбованців, пуд гасу – карбованець і вісім копійок, а корову можна було купити за двадцять карбованців асигнаціями.
Зрозуміло, що майстри пана Ширяєва не могли собі дозволити такої розкоші. Вони тулилися на горищах, спішно перероблених і ледь пристосованих під непоказне житло. Платили тоді не за кімнату, а «з носа» за дах і окріп.
Ранок застав Тараса в мансарді, на ліжку, прив’язаному по-матроськи до балок стелі. Балтійський флот, колискою якого був Петербург, проникав навіть сюди – в оселі служителів муз. Матрос, приятель Прохора, влаштував друзям такі ось ліжка, «щоб зручно було й місця багато не займали». Тарас любив таку екзотику, мріючи потрапити на справжній великий корабель. А по тому – подорожі, далекі, незвідані країни і – найголовніше – свобода!
– Слухай, Прохоре, – запитав він сибіряка, – як думаєш, чи відпустить мене на свободу Енгельгардт?
– Дурень думкою багатіє, – відповів Прохор, який вважався в майстерні Ширяєва великим реалістом. – А хто йому буде тоді портрети писати? Його, Софії і всіх його коханок? Уявляєш, як добре йому зараз, адже власного художника має! Та ще й такого, що на себе сам заробляє. Одне замовлення з розпису Великого театру чого варте! А гроші йдуть за цю роботу не тобі, а панові Енгельгардту.
– Так, бути чиєюсь власністю не дуже приємно… Іноді я про це навіть забуваю! – розсерджений Тарас жбурнув у куток мансарди огризок олівця. – Головне – я не розумію, звідки в Україні кріпосні селяни взялися?!
– Адже споконвіку так було – здивовано зітнув плечима Прохор. – Ти хіба не селянського роду будеш?
– Якщо вірити покійному батькові – то так, із селян. А якщо мамі й дідові, то з вільних