Велика картина - Шон Керролл #PROScience

Скачать книгу

один вирішальний внесок зробив перський мислитель Ібн Сіна (також відомий під латинізованим іменем Авіценна) – один із найбільших світочів ісламської золотої доби на початку 1000-х років. Він розвинув ідею Філопона про імпульс, назвавши його «намір». Саме Авіценна припустив, що цей намір вичерпується не сам собою, а лише завдяки опору повітря чи іншим зовнішнім впливам. А в пустоті, зазначає він, нема жодного опору, тому кинуте тіло, якщо йому не перешкоджати, вічно рухатиметься з постійною швидкістю.

      Це надзвичайно близько підводить нас до сучасної концепції інерції, за якою тіла рухатимуться рівномірно, якщо не зазнаватимуть зовнішнього впливу. У XIV столітті французький церковник Жан Бурідан, очевидно, надихнувшись працями Авіценни, вивів формулу обчислення імпульсу як добутку ваги тіла та його швидкості. Однак у ті часи ще не розрізняли поняття маси й ваги. Галілео, так само зазнавши впливу Бурідана, запропонував термін «інерція», стверджуючи, що коли на тіло не діють інші сили, то його кількість руху не змінюється. А втім він чітко не розрізняв поняття інерції та швидкості. Саме Рене Декарт визначив кількість руху як добуток маси та швидкості, проте навіть він (бувши засновником аналітичної геометрії) не усвідомив, що імпульс має вектор (напрям) і магнітуду (величину). Це відкриття у XVII столітті зробив голландський науковець Християн Гюйґенс. І лише згодом Ісаак Ньютон, блискуче переосмисливши попередні концепції, заново винайшов науку про рух, що ми її досі вивчаємо в школах та університетах.

***

      Чому розмова про імпульс така важлива? Ми не станемо тут вивчати ньютонівську механіку, хай як це не корисно. Не розв’язуватимемо задачі з блоками чи похилими площинами. Власне, ми тут прагнемо поміркувати про фундаментальну природу реальності.

      Для Арістотеля фізика була способом опису сутностей і причин. Хай де відбувається якийсь рух, він повинен мати своє джерело – продуктивну причину, що призводить до цього руху. Арістотель трактував поняття «рух» значно ширше, ніж ми звикли це робити тепер. Його трактування було ближче до сучасного поняття «трансформація». Воно могло означати, наприклад, зміну об’єктом кольору чи перетворення можливостей на дійсності. Однак тут діють ті ж принципи; Арістотель був переконаний, що ці трансформації передбачають існування причин для таких перетворень. У такій ідеї немає нічого абсурдного. Наш щоденний досвід підказує, що речі відбуваються не «просто так» – кожна дія має причину, яка її запускає чи породжує. Арістотель, не володіючи ніякими сучасними знаннями, намагався помістити в певну систематизовану структуру відомі йому факти про способи функціонування світу.

      Тож Арістотель спостерігає за світом, наповненим незліченними речами, що змінюються, і робить висновок: причина є в кожному випадку. А рухається під впливом дії В, що так само рухається під дією С і так далі. Розумно буде спитати: а яка ж є першопричина? До якого першоджерела можна відстежити цей ланцюжок подій і причин? Він одразу відкидає можливість того, що будь-які

Скачать книгу