LITMIR.BIZ

      Верни до мене, пам’яте моя,

      нехай на серце ляже ваготою

      моя земля з рахманною журбою.

      Хай сходить співом горло солов’я

      в гаю нічному. Пам’яте, верни

      із чебреця, із липня жаротою.

      Хай яблука останнього достою

      в мої, червонобокі, виснуть сни.

      Нехай Дніпра уроча течія

      бодай у сні у маячні струмує,

      і я гукну. І край мене почує.

      Верни до мене, пам’яте моя.

      О земле втрачена, явися

      бодай у зболеному сні

      і лазурове простелися,

      пролийся мертвому мені!

      І поверни у дні забуті,

      росою згадок окропи,

      віддай усеблагій покуті

      і тихо вимов: лихо, спи!..

      Сонця клопочуться в озерах,

      спадають гуси до води,

      в далеких пожиттєвих ерах

      мої розтанули сліди.

      Де сині ниви, в сум пойняті,

      де чорне вороння лісів?

      Світання тіні пелехаті

      над райдугою голосів,

      ранкові нашепти молільниць,

      де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

      і солодавий запах винниць,

      як гріх, як спогад і як біль?

      Де дня розгойдані тарілі?

      Мосянжний перегуд джмелів,

      твої пшеничні руки білі

      над безберегістю полів,

      де коси чорні на світанні

      і жаром спечені уста,

      троянди пуп’янки духмяні

      і ти – і грішна, і свята,

      де та западиста долина,

      той приярок і те кубло,

      де тріпалася лебединя,

      туге ламаючи крило?

      Де голубів вільготні лети

      і бризки райдуги в крилі?

      Минуле, озовися, де ти?

      Забуті радощі, жалі.

      О земле втрачена, явися

      бодай у зболеному сні,

      і лазурово простелися,

      і душу порятуй мені.