Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис

Скачать книгу

Михайлівська церква, перебудована у 1821 році і знищена більшовиками в тридцятих під час блюзнірської атеїстичної кампанії, затіяної «вірними ленінцями» у всіх тодішніх їхніх володіннях. Її руїни, що зберігалися якийсь час ще й по війні, заростали бур’янами (це й був символ нового життя – бур’яни на місці духовної святині народу!) і ми, малі, гралися на них у «войнуху». А потім те місце розрівняли і десь в шістдесятих заклали парк, потім там збудують клуб і нову школу-десятирічку, магазин. І я навіть не знаю, чи нині хто з моїх односельців хоч пам’ятає, де колись у селі була Михайлівська церква?

      Останній священик правив у селі в роки Другої світової, під час окупації – здається, в чиїсь хаті, і зник він, як повернуться свої… Мене малого – років шість виповнилось, – поставили одного дня в миску з водою (це я добре пам’ятаю), і піп здійснив наді мною обряд хрещення, а холоша моїх нових штанців (з нагоди хрещення мені пошили нові штанці й сорочечку) відкотилась, і я нагнувся, підхопив її, щоб вона не замочилася в мисці з водою. Нагнувся під час важливого моменту хрещення, і хтось на мене зашипів (у хаті було повно гостей, що зібралися з такої нагоди), аби я стояв рівно. А хтось лагідно сказав: нічого, мовляв, він свої штанці рятує… Перед війною мене зась було хрестити з двох причин: по-перше, в селі, як і у всьому районі, вже не було священиків, хоч всі залишалися християнами, а по-друге, якби влада дізналася, що в мого батька, партійного активіста, хрестять сина, то… Неважко здогадатися, яка б кара впала на голову того партійного активіста, себто мого батька. А під час окупації все можна було списати на війну. Ось так мене похрестили – гуляли потім з цієї нагоди увесь вечір! – і я все своє подальше життя – за правління комуністів, – потай гордився, що належу до християн планети Земля. Своїх дітей – сина й дочку, вдалося похрестити вже дорослими лише у 1991 році у місті Дніпропетровську, в Успенському соборі на Красній (є, є така і в Дніпропетровську) площі.

      Отож, про село.

      З енциклопедичного довідника «Полтавщина», стор. 277–278:

      «Заїчинці (до XIX ст. Зайчинці) – село Семенівського району, центр сільської Ради народних депутатів, якій підпорядковані Бакумівка, Серединне, Тройняки.

      Розташоване на лівому березі нижньої течії р. Хоролу, за 22 км від райцентру і залізничної станції Веселий Поділ.

      У 1760 році предводитель дворянства Хорольського повіту Василь Родзянко мав у Заїчинцях 435 душ.

      З 1781 року село хорольської сотні налічувало 142 хати, з 1787-го – 444 жителі. Синові В. Родзянка – Гаврилу належало 592 душі (треба розуміти, значно згодом. – В. Ч.). У 1863-му в селі був селітряний завод, ще через два роки – двокласне земське училище, пізніше – парафіяльна школа.

      Радянську владу встановлено у 1918 році. У 1930 році виник перший колгосп «Перемога» (після війни – «Радянська Україна»): зерно, буряки, тваринництво, спеціалізація по вирощуванню насіння багаторічних трав. Є будинок побуту, середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, дитсадок, будинок культури, бібліотека

Скачать книгу