Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис

Скачать книгу

дурню, пояснювали мені, що вона про батька Сталіна!), а її автора не можна згадувати? Та тому, дурню, пояснювали мені, що автор – ворог народу і партії! Але якщо він справді ворог, то чому написав про батька Сталіна таку гарну пісню?.. Зачароване коло. Це пісня народна, переконували нас – і край! Ще, пригадую, як ми викреслювали з підручників ім’я Володимира Сосюри і замазували – вчителі нам так веліли, – чорнилом його портрет – за вірша «Любіть Україну». І мене тоді страшенно дивувало: чому за такого гарного вірша, який закликав любити Україну – Україну, а не якусь там Туреччину чи Німеччину, – треба було прямо тобі викорчовувати з підручника поета. Отож вчительці я відповів невиразно, що, мовляв, не пам’ятаю, хто мені таке казав… Вчителька, озирнувшись і впевнившись, що нас ніхто не підслуховує, зашепотіла, роблячи страшними свої такі гарні голубі очі: «Валіку, затям! Ти мені нічого не казав, а я від тебе нічого не чула! І взагалі – ти теж нічого не чув! Не чув! Втямив? Бо інакше ми швидко станемо сусідами тих поетів на Колимі!»

      Після сеансу кіномеханіків поселяли в чиїйсь хаті на ніч, господарі якої, звичайно ж, перед тим «за так» дивилися кіно, колгосп виписував їм харчів на вечерю та снідання, діставав їм пляшку буряківки (ох і смердюча ж була! Я малим, зачувши її «пахощі», тікав, бувало, од неї, як від скаженого псяюри!) А вранці своїми волами – машин було обмаль, і вони використовувались на більш важливих роботах, – заїчинський колгосп відвозив кіномеханіків з їхнім кіном до сусіднього села Біляки, де тамтешні діти теж вибігали на околицю села і стрибаючи вигукували: «Кіно приїхало!..»

      Додому – себто в район, – кіномеханіки поверталися через півмісяця, об’їхавши увесь район, всі його великі села, де були сільради. Сіл було п’ятнадцять, тож кіномеханіки п’ятнадцять разів на місяць ночували в чужих селах, випивали п’ятнадцять чи й більше пляшок казенки чи самогону, і п’ятнадцять разів на місяць їх перевозили волами з села в село. Розпочавши свою подорож на початку місяця, вони лише в середині того місяця з’являлися на день у райцентрі, щоб узяти нову картину і знову на півмісяця вирушити в мандри по району. Ясно, що сімей у них не було – вольні бурлаки, – дружини од них повтікали, кутка свого вони теж не мали – то по селах, то в гуртожитку в Семенівці, не мали ні кола ні двора, тільки пропивали останні копійки… Були вони, як я тепер розумію, нещасними і пропащими алкоголіками, нікому, власне, після сеансу не потрібними. Але, попри все, ми їм заздрили – скільки дивляться фільмів і все «за так»! Скільки по селах мандрують! Тож і зараз бачу внутрішнім зором, як, неквапливо ремигаючи, входять в село флегматичні сірі воли (а кіномеханікам за рік всього доводилося зазнавати на тих возах – терпіли спеку, холод, зливи, осінні мокви-мжички – ні, не позаздриш їм!), тягнучи воза з кіномеханіками, і себе бачу – біжу я разом з дітьми й кричу радісно-бурхливо: «Кіно приїхало!.. Кіно-о-о!!!»

      І нарешті, десь аж із шістдесятих років (як зникли воли, їх, до речі, нині ніде не побачиш), кіно почали возити машинами і –

Скачать книгу