LITMIR.BIZ

Скачать книгу

що на південь звідси.

      – Звідси все буває тільки на південь.

      Хлопчик схилив голову набік.

      – Мене звати Кнут. Мені десять років. А тебе як звати?

      Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.

      – Я Ульф.

      – Ульфе, скільки тобі років?

      – Багацько, – відповів я, розминаючи затерплу шию.

      – Значить, за тридцять?

      Двері до ризниці відчинилися. Я обернувся. На порозі постала жінка – вона зупинилася там і витріщилась на мене. Найперше мені спало на думку, що вона замолода як на прибиральницю. І що вона міцна на вигляд. У неї виразно проступали жили на передпліччях і на долоні руки, в якій вона тримала відро, по вінця наповнене водою. Вона мала широкі плечі й тонку талію. Ноги приховувала старомодна чорна плісирована спідниця. Також мені кинулося в очі її волосся – прихоплене простою шпилькою, довге і чорне, воно аж блищало у світлі, що падало з високих вікон.

      Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.

      – Доброго ранку, – привіталася вона.

      – Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди…

      – Дарма, – сказала вона. – У нас двері для всіх відчинені.

      В її голосі не чути було теплоти, одначе вона поставила відро зі шваброю і простягнула мені руку.

      – Ульф, – сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.

      – Рясу, – сказала вона, відмахуючись від мого жесту.

      Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.

      – Я не знайшов ковдри… – спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.

      – …ані їжі, крім наших облаток для причастя, – докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.

      – Пробач! Я, звісна річ, сплачу за…

      – Нехай буде тобі на здоров’я, хоч би й не з причастям та без благословення. Але іншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.

      Не впевнений, чи я побачив посмішку, але шрам на її верхній губі ворухнувся. Не кажучи більше ні слова, жінка розвернулась і пішла назад до ризниці.

      Я взяв свій кофр і переступив через вівтарну огорожу.

      – Куди ти йдеш? – запитав хлопчик.

      – На вулицю.

      – Чого?

      – Чого? Бо я тут не мешкаю.

      – Мама не така сердита, як здається.

      – Переказуй їй вітання.

      – Від кого? – озвалася жінка.

      Вона знову поверталася до вівтаря.

      – Від Ульфа.

      Я вже почав звикати до цього імені.

      – Ульфе, а що тобі знадобилося тут, у Косунді?

      Вона викрутила мокру ганчірку над відром.

      – Полювання.

      Я подумав, що у маленькому селищі варто триматися однієї версії.

      Жінка накрутила ганчірку на поперечку швабри.

      – На кого?

      – На куріпок, – ляпнув я навмання.

      Чи водяться куріпки так далеко на півночі?

      – І

Скачать книгу