Співдружність - Енн Патчетт

Скачать книгу

де й далі викликали патрульних, аж раптом вони почули і свої номери. Ломер із Фіксом обоє почули їх одразу, незважаючи на те, що гучність була мінімальною, і вони обидва зраділи подумки, хоча й нічим не виказали цієї радості один перед одним. Доти ніч видавалася їм надто спокійною, і той вдаваний спокій дратував. Вони були впевнені в тому, що в Лос-Анджелесі завжди щось відбувається, а якщо здається інакше, то це тільки тому, що їм не все ще відомо. А зараз сигнальні вогні вже були увімкнені та сирена лунала на повну. Ломер давав вказівки щодо маршруту, а Фікс гнав машину широкою вулицею, яка вмить стала безлюдною. Пішоходи притиснулися до узбіч, проводжаючи поглядом чорно-біле поліційне авто. Двоє поліціянтів відчували притаманне їхній роботі збудження. Виклик поліції стосувався порушень правопорядку побутового характеру, що могло передбачати або звичайну сімейну суперечку, яка непокоїла сусідів, або чоловіка, що лупцював дружину паском, або хлопчаків, які видерлися на дах будинку, щоб постріляти з пневмогвинтівки в пацюків, котрі причаїлися на пальмових деревах. То не могла бути ні озброєна крадіжка, ні вбивство. Як правило, люди телефонували в поліцію дуже неохоче, бо зазвичай виходило так, що хто викликав копів, той потім і був винний. Хоча й не завжди.

      Вони завернули на Альварадо-стрит у напрямку бульвару Олімпік, а згодом з’їхали на бокову вуличку, що вела до житлових кварталів. Уже була глуха ніч, Фікс вимкнув сирену, але залишив увімкненими проблискові маячки, а тому щоразу, як вони проїжджали повз якийсь будинок, фіранки на вікнах трішки відхилялися: то мешканці цікавилися, кому там непереливки і хто це так безтямно викликав копів у їхній спокійний квартал, де кожен має принаймні одну таємницю. У будинку, до якого вони прямували, не світилося. Коли жителі будинку знають, що до них їде поліція, то вони швиденько вкладаються спати й вимикають світло. Ось так завжди.

      – Схоже, ми запізнилися, – зауважив Ломер. – Вони вже сплять.

      – Ну, то розбудімо їх.

      Чи боялися вони тоді? Фікс не раз питав себе про це пізніше. Наступні після тієї ночі роки Фіксові Кітінґу довелося дізнатися про страх геть усе, до найменшої деталі, хоча він і навчився поводитися так, щоб вираз його обличчя залишався незворушним. Але в ті роки, коли він усе ще працював разом із Ломером, він заходив у будь-які двері з упевненістю, що неодмінно вийде знову.

      Це був невеличкий будинок із малим квадратним подвір’ям. Він мав такий вигляд, як і всі інші будинки на тій вулиці, якщо не зважати на живопліт з буґенвілеї та її яскравих ядуче-рожевих квітів.

      – Звідки тут узялася така краса? – спитав Ломер, проводячи рукою по листю живоплоту.

      Фікс постукав у двері спочатку кістяшками пальців, а потім ручним ліхтариком. У мерехтінні вогнів поліційної машини він помітив, що на дерев’яній поверхні дверей від його ударів залишилися невеликі вм’ятини. Він крикнув: «Відчиніть, поліція!» Але той, хто причаївся там, усередині, вже знав про це.

      – Піду гляну з чорного входу, – промовив Ломер і рушив через тісне подвір’я, посвистуючи та просвічуючи ліхтариком усі вікна

Скачать книгу