ТОП просматриваемых книг сайта:
Відьмак. Володарка озера. Анджей Сапковський
Читать онлайн.Название Відьмак. Володарка озера
Год выпуска 2014
isbn 978-617-12-3253-2,978-617-12-3250-1,978-617-12-3114-6
Автор произведения Анджей Сапковський
Серия Відьмак
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Здоров’я! Щастя! Віват! Хай живе Її Милість!
Анарієтта подякувала легким кивком прикрашеної діамантовою діадемою голови. Діамантів на собі мала стільки, що просто йдучи могла б різати скло. Поряд із нею сидів Любисток, дурнувато всміхаючись. Трохи далі, поміж двома матронами, прилаштувався Еміель Регіс. Одягнений у чорний замшевий каптан, у якому виглядав, наче вампір. Прислуговував матронам і розважав їх балачками, вони слухали із захватом.
Ґеральт схопив миску з прикрашеними петрушкою шматочками судака, прислужив Фрінгіллі Віго, яка сиділа від нього ліворуч, одягнена в сукню з фіолетового атласу й пречудове кольє з аметистів, що гарно вкладалися по декольте. Фрінгілла, дивлячись на нього з-під чорних вій, піднесла келих і загадково всміхнулася.
– Твоє здоров’я, Ґеральте. Тішуся, що нас посадовили поряд.
– Не хвали дня до заходу, – відповів він на усмішку, бо, по суті, був у непоганому настрої. – Бенкет лише почався.
– Навпаки. Іде він уже достатньо довго, аби ти зробив мені комплімент. Як довго я маю чекати?
– Ти чарівно красива.
– Потроху, потроху, не так швидко! – засміялася вона, і він заприсягся б, що щиро. – З такою швидкістю й помислити страшно, куди можемо ми дійти до кінця бесіди. Почни від… Гм… Скажи, що я маю вишукану сукню й що до лиця мені фіолетовий.
– До лиця тобі фіолетовий. Хоча мені, признаюся, більше до вподоби, коли ти в білому.
Побачив у її смарагдових очах виклик. Боявся на нього відповісти. Аж у настільки доброму настрої він не був.
Навпроти них посадили Кагіра й Мільву. Кагір сидів між двома молодесенькими шляхтанками, можливо, бароновими дочками, які безперестанку щебетали. Лучниці ж натомість складав компанію старший, похмурий і мовчазний, наче камінь, рицар з обличчям, щедро позначеним слідами віспи.
А трохи далі сиділа Ангулема, головуючи – переважно в сум’ятті – серед молодих мандрівних рицарів.
– Що то є?! – кричала вона, підносячи срібний ніж із закругленим кінчиком. – Без вістря? Бояться що ми одне одного заходимося дзиґати, чи що?
– Такі ножі, – пояснила Фрінгілла, – прийняті в Боклері з часів княгині Кароліни Роберти, бабці Анни Генрієтти. Кароберту аж грець брав, коли під час бесід гості починали длубатися ножами в зубах. А ножем із закругленим кінчиком не подлубаєшся.
– Ніяк, – погодилася Ангулема, кривлячись, наче шельма. – На щастя, дали вони ще й виделки!
Удала, що засовує виделку до рота, але під грізним поглядом Ґеральта перестала. Молодий рицарьок, що сидів праворуч від неї, засміявся рваним фальцетом. Ґеральт узяв полумисок із качкою в холодці, прислужив Фрінгіллі. Бачив, як Кагір двоїться й троїться, виконуючи забаганки баронових дочок, а ті дивляться на нього в усі очі. Бачив, як молоді рицарі