LITMIR.BIZ

Скачать книгу

посилав тестові повідомлення – субмарини часто так робили, наче щоб відтягти той неминучий момент, коли вони опиняться поза зоною дружніх сигналів та залишаться на самоті.

      Така ізоляція робила підводні човни особливою частиною військово-морських сил Німеччини. Звичайні кораблі майже завжди пересувалися групою, а завдяки висоті щогл могли підтримувати зв’язок із базами. Субмарини ж рухалися поодинці й дуже швидко втрачали зв’язок – зазвичай за кількасот миль. Вийшовши у відкриті води, капітан субмарини мав повне право вести патрулювання на власний розсуд, без будь-якого контролю згори. Він сам вирішував, атакувати чи ні, коли занурюватись, коли спливати, а коли повертатися на базу. Капітан повністю контролював перископ субмарини, адже, як зазначив командир підводного човна барон Едґар фон Шпіґель фон унд цу Пекельсхайм, добре знайомий зі Швіґером: «Я хотів би підкреслити[138], що субмарина – це однооке судно. А значить той, хто стоїть, приклавши око до перископа, несе повну відповідальність за атаку, а також за безпеку свого судна та команди».

      Вид через перископ навіть у найкращому випадку було складно назвати якісним. У капітана була можливість лише коротко фрагментами оглянути навколишній простір – і на основі цієї інформації прийняти рішення щодо типу корабля, його національної належності, озброєння, а також щодо справжності знаків, які на ньому є. Прийнявши рішення атакувати, він один ніс усю відповідальність – так, наче він особисто тисне на спусковий гачок, але не бачить і не чує результату. Усе, що він мав змогу почути, – це звук торпеди, що з вибухом проходить крізь товщу води. Навіть якщо він хотів подивитись у перископ на саму трагедію, світ вогню та страху поставав перед його очима без жодного звуку. Одного разу Шпіґель атакував транспортне судно, яке перевозило коней, і спостерігав, як одна з тварин – «розкішний сірий у яблуках[139] кінь з довгим хвостом» – стрибнула з борту в переповнену шлюпку. Після цього він написав, що «більше не міг дивитися на це», опустив перископ і наказав зануритися.

      «Це дуже відрізнялося від звичайних[140] бойових дій в армії, – розповідав Шпіґель. – Коли ви перебуваєте під артилерійським обстрілом та отримуєте наказ виходити з траншей і йти в атаку, вас переповнює збудження. У субмарині ж інакше: ви сидите у своїй маленькій каюті, п’єте ранкову каву з яєчнею та беконом – і раптом отримуєте дзвінок або сигнал „корабель у полі зору“». Капітан приймає рішення стріляти – «і результати тих клятих торпед дуже часто просто розривають душу». Один корабель, якому влучило в ніс, пішов на дно, «як літак», згадував він. «За дві хвилити 10 тисяч тонн зникли під водою».

      Такий рівень влади може захоплювати[141], але він несе з собою певну самотність, особливо посилену тим, що тоді Німеччина дуже мало субмарин випускала в море одночасно. У травні 1915-го субмарина Швіґера була єдиною з двадцяти п’яти німецьких підводних човнів, що були здатні ходити на значні відстані. При

Скачать книгу