LITMIR.BIZ

Скачать книгу

казав один з перших продюсерів, ім’я якого ми не називатимемо, згадавши лише, що раніше він займався промоутингом американських боксерів в Австралії. – У нашій професії головне – не вбити режисера і тримати удар.

      У художній раді Першої Одеської кінофабрики ВУФКУ засідали ті, хто такі удари витримував, а також ті, хто цих ударів завдавав зліва і справа.

      Гонець, посланий товаришем Нечесою на майданчики, щоб повідомити про зібрання членів ради, виїхав на вказане місце, у степ, піднявся на пагорб і враз укляк. Просто на нього, зі свистом і гиканням, летіла зграя вершників у папахах і кашкетах з царськими орлами на кокардах, хоча, як знав гонець, громадянська війна скінчилася і Одесою вже давно правили більшовики.

      Для сторонньої людини (а посланець був людиною доволі сторонньою) ще дивнішим видалося те, що неподалік від нестримної лави вершників, які безупинно стріляли, сиділи під парасольками люди вочевидь нетрудящі. Усі як один у білих полотняних костюмах, білих сорочках з коміром апаш, у беретах і капелюхах. Нарешті, один із них, у якому важко було з першого погляду впізнати того самого Петра Івановича Чардиніна, загорлав:

      – Стоп!

      Коні завмерли, а людина за знімальною камерою припинила крутити ручку.

      – Ну що це в біса таке! Це ж не білогвардійці, а індики в сідлах. Нарзану мені!

      Чардинін спересердя махнув капелюхом так різко, що той випав з його рук. Схоже, для великого творця це було останньою краплею.

      – У нас на майданчику немає навіть нарзану?! – примхливо простогнав він.

      Молоденька асистентка-комсомолка мовчки побігла по нарзан. Біжучи, вона притримувала великі груди, готові вивалитися з широкого вирізу сукні. Кілька секунд за нею спостерігала вся група.

      Потім погляди перемістилися на того самого, майже стороннього чолов’ягу, якого здивувала білогвардійська лава. Він схилився до Петра Івановича і щось промовив пошепки, так, що ніхто не почув. Та відповідь чудово чули всі:

      – Що? Худрада? Яка, в біса, худрада посеред роботи?!

      Тепер уже стало ясно, що Петра Івановича офіційно запросили на худраду.

      – Ну добре… Добре… Буду! Вірочко, хутенько до мене бригадира банди «махновців»!

      Вірочка, що повернулася з пляшкою нарзану, підстрибуючи, махала хусткою. Товариш зі студії зрозумів, що це заздалегідь обумовлений знак – уже після першого стрибка обвішаний усіма можливими медалями білогвардійський офіцер, що вів лаву, розвернув коня в бік знімальної групи.

      – Товаришу, – вкрадливим єзуїтським тоном промовив Чардинін, підписуючи тим часом папери, які йому підсовував другий асистент. – Товаришу, хочете нарзану?

      – Ні, не хочу… – відчуваючи підступ, відповідав, спішившись, командир, явно ніяковіючи.

      – І правильно! Тому що пити нарзан поки що маю право тільки я! Коли ви навчитеся правильно скакати, товаришу?

      – Та я… Я ж в сідлі всю Громадянську! – білогвардійський офіцер,

Скачать книгу