Режисер. Олександр Довженко - Денис Замрій

Скачать книгу

двигуна з водяним охолодженням, як його шанобливо називали водії, «француза». Почув і одразу про це забув – з дверей вокзалу, що вели з перону на привокзальну площу, висипали люди з портфелями, торбами і мішками. Жора пошукав очима. Просто навпроти нього, широко і щасливо посміхаючись, у білому піджаку наопашки і в білому капелюсі, зсунутому на потилицю, вже стояв його друг і соратник.

      – Жоро!

      – Сашку!

      Друзі обнялися.

      – Ну, як з’їздив? Що в Харкові?

      – Та все ніби гаразд. Прощаюся з минулим життям… Ось приїхав!

      Жорочка розвів руками і зовсім правдоподібно обурився:

      – Нє, ну ви подивіться на нього, він приїхав! Я вже три дні тут сиджу, як на кактусі! Ти думаєш фільму закінчувати? Хіба так можна, Сашку? Ми тут зачекалися, директора немов ґедзь укусив, у нас літо, час, коли важить не день, а кожна година! А ти десь катаєшся!

      – Жоро, час уже нову фільму починати!

      – Ти спочатку стару закінчи. Давай валізу.

      – Сам донесу! Вона легка!

      Жора оглянув свого усміхненого друга і стиха мовив:

      – Шось у мене недобре передчуття, Сашку.

      – Не переживай! Де наше не пропадало!

      Друзі, режисер і художник-постановник, попрямували до машини, з якої нетерпляче і сердито визирав шофер. Жора, який продовжував непокоїтися, на ходу промовив:

      – Кажу тобі цілком серйозно, не жартуй із цим.

      – Жорику, все гаразд. Закінчимо – і до справи. Чи щось не так?

      Жора зітхнув, мовляв, «а що ти хотів почути, Жорику», а потім знизав плечима – це була не перша ідея, яку він вислуховував від свого впертого й оптимістичного друга.

      Вони сіли в автівку, розмістивши нехитрий скарб у багажнику, і Жора голосно скомандував:

      – На кінофабрику!

      Машина пирхнула мотором, загарчала, викинула на торговок пиріжками пасмо синього диму, і покотила до Французького бульвару.

      Кіностудія міста Одеси, або, як тоді її називали, «Перша кінофабрика Всеукраїнського фотокіноуправління», ВУФКУ, нагадувала мурашник. Усі кудись поспішали, бігли, щось навіщось звідкись несли, чомусь кричали і сварилися. Періодично лунали удари, які нікого не лякали – просто деякі деталі реквізиту були надто великі для того, щоб падати безгучно. Панувала чудова ділова атмосфера.

      Хто б повірив, що всього чотири роки тому, тисяча дев’ятсот двадцять другого, студія за всі дванадцять місяців видала лише три фільми. Тепер, двадцять шостого року, все мало дуже поважний вигляд: величезною територією площею кілька гектарів снували люди – творчий і технічний персонал, який перевозив на візках спеціальну техніку та прилади, який пересував декорації і вантажі, нервувався в кабінетах і курилках… Одне слово, точнісінько так само, як це буває на кінофабриці в будь-якій частині світу і в будь-які часи.

      Серед усього цього гармидеру звично рухалися Сашко Довженко і Жорочка. Перший захоплено розповідав, вимахував руками, уже захопившись новою ідеєю і намагаючись

Скачать книгу