Дружина мандрівника в часі - Одрі Ніффенеґґер

Скачать книгу

їхнього шлюбу поруч крутився їхній син.

      Бачу свою маму поряд. Ось вона вагітна, а ось мене приносять з лікарні додому; вона везе мене у візочку в парк; сидить, учить партитури, неголосно співає і рухає маленькою рукою; вона кривляється мені й трусить переді мною іграшками. А от ми йдемо за руку дивитися на білочок, на машини, на голубів, на все, що рухається. На ній пальто, мокасини і капрі. Вона чорнявка з ефектним лицем, має повні губи, великі очі, коротке волосся, зовні схожа на італійку, але насправді єврейка. Мама користувалась помадою, олівцем для очей, тушшю, рум’янами й олівцем для брів, щоби просто сходити в хімчистку. Тато такий, як завжди – високий, худорлявий, скромно одягнений, у капелюсі. Але обличчя інше. Він справді задоволений. Вони часто торкаються один одного, тримаюся за руки, йдуть у ногу. На пляжі всі троє носимо однакові окуляри, а на мені смішна синя панама. Ми всі лежимо на сонці, намащені дитячою олійкою. П’ємо ром із колою і гавайський пунш.

      Зірка моєї матері сходить. Вона навчається у Джаян Мек і Мері Делакруа, котрі дбайливо ведуть її стежкою слави. Співає ряд невеликих, але блискучих партій, і на неї звертає увагу Луї Бехарі з «Лірик». Вона – дублерка Ліні Веверлі в «Аїді». Відтак її обирають на роль Кармен. Її помічають інші компанії, а невдовзі ми подорожуємо світом. Вона записує Шуберта в студії «Decca», Верді і Вайля у «EMI», і ми вирушаємо до Лондона, Парижа, Берліна, Нью-Йорка. Пам’ятаю лише нескінченну низку готельних номерів та літаків. Її виступ у Лінкольн-центрі показують по телевізору, і я дивлюся його з бабусею і дідусем у Мансі. Мені шість, і я не вірю, що в маленькому чорно-білому екрані – моя мама. Вона співає «Мадам Батерфляй».

      Після закінчення сезону 1969–1970 років у «Лірик» батьки планують переїхати до Відня. Тата прослуховують у філармонії. Щоразу як дзвонить телефон, це може бути лише дядько Іш, мамин менеджер, або ж хтось зі студії звукозапису.

      Чую, як відчиняються і зачиняються двері нагорі, відтак – повільні кроки сходами вниз. Клер чотири рази тихенько стукає, і я забираю з-під дверної ручки стілець з прямою спинкою. У її волоссі сніг, щоки палають. Їй сімнадцять. Клер простягає до мене руки і схвильовано обнімає.

      – Веселого Різдва, Генрі! – каже вона. – Як чудово, що ти тут!

      Цілую Клер у щоку, її радість і метушня розвіюють мої важкі думки. Утім, відчуття печалі й утрати лишається. Пробігаю руками по її волоссю й відчуваю під ними сніг, що миттєво тане.

      – Що сталося? – Клер помічає недоторкану їжу, мою сумовитість. – Ти дуєшся, бо нема майонезу?

      – Гей, тихше. – Сідаю на старе зламане крісло, і Клер втискається поруч зі мною. Обнімаю її за плечі. Вона кладе свою руку мені на стегно. Забираю її руку й затримую у своїй. Її рука холодна. – Я колись розповідав тобі про маму?

      – Ні.

      Клер налаштувалась слухати – вона завжди прагне дізнатися щось із моєї біографії. Кількість наших майбутніх зустрічей зменшується, натомість наближається дворічна розлука. Клер потай переконана, що знайде

Скачать книгу